Розділені війною: історія розлуки та віри на швидке возз’єднання звичайної дніпровської родини

Шостий місяць війни. Війни, яка щодня змушує спостерігати жахливі злочини окупантів. Через російську агресію мільйони українців вимушено залишили рідні домівки заради безпеки дітей – нових поколінь вільних громадян. Війна розділила безліч сімей. За кордон здебільшого поїхали жінки та неповнолітні, у той час коли чоловіки залишилися на території України, аби продовжувати боротьбу за свободу. Кожен на своєму фронті. Історія розлуки та віри на швидке возз’єднання звичайної  української родини.

– Алло!
– Алло, привіт! У нас тут зйомки. Зараз покажу!
– Доброго дня!
– Розповідаємо, як ми вже п’ятий місяць майже не бачимось. Хоча бачимось, але ось так, по відеозв’язку.

До невеликого містечка під австрійським Віднем 36-річний Максим Дегтяренко щодня у месенджерах телефонує з десяток разів. Все заради того, аби почути рідні голоси та побачити дружину та двох дітей.

Максим Дегтяренко, дніпрянин: «Майже цілодобово на зв’язку. Тобто добрий ранок, доброї ночі. Спілкуємося. Вони десь ходять щось дивляться, кидають мені фотографії. Взагалі то тяжко, що ти не можеш їх обійняти. Ми всі розуміємо, що це в першу чергу задля безпеки дітей».

24 лютого реальність повномасштабного вторгнення, як і більшість українців, застала родину зненацька. Максим зізнається: вірити власним очам відмовлявся до останнього.

Максим Дегтяренко, дніпрянин: «Просто прокинулися і почули ці жахливі вибухи. Тобто не вірилося. Відразу, як і усі, мабуть, в телефон — дивитися, читати. Ну, і пішло-поїхало. Я вийшов на вулицю і побачив літак оцей, військовий, як раз пролітав над містом».

Катерина, дружина Максима, каже, особливо лячно було ще й через те, що сім’я жила біля аеропорту – ймовірної цілі агресорів.

Катерина Дегтяренко, дружина Максима Дегтяренка: «Почала всіх підіймати. Там були крики: «Мася, вставай, війна!» Але те, що трапилося потім — ще неприємніше».

Після першого шоку подружжя намагалось триматися. Максим щодня ходив на роботу – підприємство критичної інфраструктури. У навчальному закладі, де Катерина працювала вчителем, розгорнули гуманітарний штаб.

Максим Дегтяренко, дніпрянин: «2 березня пішли ось ці перші кадри з пораненими дітьми. І рішення було прийнято в принципі спонтанно. Я о 8-й ранку поїхав на роботу. Десь о 10-й ми зідзвонилися і зустрілись дома. І десь о другій вони вже були на вокзалі».

Катерина Дегтяренко, дружина Максима Дегтяренка: «Все, що могли швидко зібрати, ми зібрали, і з дітьми поїхали. Максим нас провів і ми поїхали».

Потяг рушив до Львова. Далі на жінку з дітьми чекала Польща, де Катерину, наразі вже 7-річну Яну та 13-річного Василіна зустріли знайомі з Австрії та відвезли до себе.

Максим Дегтяренко, дніпрянин: «Ми 18 років разом. Ми ніколи в принципі, жодного дня не було такого, щоб ми десь окремо проводили свій час. Потяг рушив. На платформі стоять одні чоловіки. І коли почали аплодувати, то це, мабуть, такий був — самий в моєму житті жахливий момент».

В абсолютно чужій країні приходиться вкрай непросто, відверто ділиться Катерина. Втім, особливо важко розлука з батьком дається дітям.

Катерина Дегтяренко, дружина Максима Дегтяренка: «Тяжко реагують. Іноді плачуть, іноді кажуть, що «поїхали додому незважаючи ні на що».

Аби мінімізувати наслідки від стресу, необхідна відверта розмова, пояснюють спеціалісти.

Анна Протасова, психологиня: «Важливо пояснити дитині, що це не тому, що батьки хочуть тебе покинути, не тому, що ми тебе не любимо, а навпаки. Тобто пояснити, що зараз відбувається така ситуація. Тут небезпечно і ми відправляємо тебе. Там тобі буде безпечніше. Але я все одно лишаюся твоєю мамою, я все одно лишаюся твоїм татом. Ми все одно будемо якось підтримувати зв’язок».

Психологиня Анна Протасова радить брати з собою щось, що зможе нагадувати про рідну домівку. А ще якомога частіше спілкуватися.

Анна Протасова, психологиня: «Можливо, треба пригадати, чи розробити певні такі ритуали, які будуть підтримувати зв’язок у парі. Можливо, ви будете надсилати один одному фотографії того, що вам сподобалося зараз. Просто для того, щоб підтримувати ось цей конект, ніби ми все одно знаходимося в одному інформаційному полі, навіть коли ми далеко».

За словами психологів, долати кризу допомагають справи, в яких можна брати участь разом за допомогою відеозв’язку. Наприклад, спільні вечері чи ранішні сніданки. У такий простий спосіб на різних кухнях ви опинитеся за одним родинним столом. У вирії війни головне — не втрачати найцінніше — любов, яка завжди перемагає.