Ветеран ДАП і 95-ї бригади: боротьба з ворогом на фронті та з бюрократією вдома

До війни Микола Юхименко жив у Золотоноші на Черкащині й працював на будівництві. Його мирне життя обірвав дзвінок із військкомату. Після навчання він у складі 79-ї десантно-штурмової бригади опинився на Донеччині та з перших днів брав участь у боях за Донецький аеропорт. Саме там почалася його війна, яка триває вже понад 11 років.

У ДАП Микола воював у новому терміналі. Частина підрозділу тримала старий термінал, частина — новий, ще частина — вежу. Йому дісталася позиція на другому поверсі. За його словами, там не було часу на страх — думали лише про те, як вижити. Ротації тривали постійно: кілька днів у терміналі, короткий перепочинок — і знову назад. Час відчувався не днями, а місяцями безперервних боїв.

Ворог постійно намагався прорватися: ліз підвалами, мінував проходи, знімав розтяжки, навіть пускав собак, щоб ті підривалися замість людей. Одним із небагатьох відносно безпечних місць була ліфтова шахта — звідти оборонці кидали гранати й контролювали рух противника. Над позиціями постійно працювала жінка-снайпер, яка обстрілювала зону ротацій та евакуації, тому завданням Миколи й побратимів було притиснути її вогнем, щоб забрати поранених і завезти боєкомплект.

Умови були нелюдські: нестача води, постійні пожежі, несправні вогнегасники. Питну воду часто віддавали на гасіння вогню. Найважчими були втрати побратимів — коли людина, з якою щойно говорив, гине за хвилину, психіка цього не витримує, і в якийсь момент усе всередині «закривається». Тримали думки про батьків, про те, що ворог не має пройти далі, і люди поруч — ті, хто не зрадить.

Під час одного з боїв у ДАП Миколу поранила снайперка. Куля влучила вдень, а евакуювати його змогли лише наступного ранку — майже 13 годин він перебував під обстрілами. Його вивозили в БТРі, який прошили наскрізь і згодом підбили, але водіям вдалося дотягнути до злітної смуги. Саме завдяки побратимам він вижив.

За роки війни Микола отримав 13 поранень, не рахуючи контузій. Він завжди носив із собою хрестик, подарований капеланом 79-ї бригади, та молитовний пояс і вірить, що вони не раз рятували йому життя. У 2016 році його звільнили зі служби за станом здоров’я, але 24 лютого 2022 року він знову поїхав на фронт — уже у складі 95-ї бригади.

Війна 2022 року була іншою: масовані наступи, авіація, велика кількість техніки. Під Кам’янкою російська колона прорвалася після непідірваного мосту. Проти понад 40 ворожих танків оборону тримали лише кілька українських машин. Під час очікування евакуації позицію виявив дрон, і Миколу тяжко поранило — ногу фактично відірвало, вона трималася лише на шкірі. Він встиг накласти турнікет і знепритомнів.

Евакуація проходила під касетними обстрілами: побратими несли його на старому металевому ліжку через заміновану місцевість. Далі були Краматорськ, Полтава, Черкаси. Загалом Микола провів у лікарнях майже два роки, за які йому зробили понад 200 операцій. Інфекція не зникла, пересадки шкіри не приживалися. Лікарі кажуть прямо: оптимальний варіант — ампутація. Якби її зробили одразу, він уже ходив би на протезі, тепер же є ризик ампутації вище.

Після фронту для Миколи почалася інша війна — з бюрократією. Попри всі довідки, інвалідність оформили неправильно, через що він не отримав виплат за тяжке поранення у 2022 році. Пенсію нарахували значно меншу. Держава заборгувала йому 156 тисяч гривень, але виплачує лише 180 гривень на місяць.

Нині Микола отримує близько 18 тисяч гривень пенсії. З них 6 тисяч ідуть на аліменти, ще близько 7 тисяч — на кредити за протези. На життя й ліки залишається кілька тисяч гривень, тоді як медикаменти коштують приблизно 300 гривень на день. Сам він про це майже не говорить — не звик жалітися. Про реальний стан справ розповідає волонтерка, яка йому допомагає. За її словами, система — це «кола пекла»: безкоштовні ліки майже недоступні, комісії перекладають відповідальність одна на одну, пропонуючи знову проходити ВЛК і доводити очевидне.

Війна для Миколи Юхименка не закінчилася ані після Донецького аеропорту, ані після Ізюма. Сьогодні вона триває — не лише проти російського окупанта, а й проти байдужості та несправедливості системи.

Читайте також: Після атаки світло повернули понад 51 тисячі мешканців лівобережжя Дніпра