Місто – це люди: водій автобуса Дмитро Дрозд став бойовим медиком
Його долю, як і всіх українців, змінила війна. До того Дмитро Дрозд був водієм автобусного маршруту №146Б. З початком повномасштабного вторгнення «рейси» чоловіка стали небезпечними та життєво необхідними – Дмитро брав участь у евакуації мирного населення з окупованих території.
Осторонь не залишився і 60-річний батько чоловіка Віктор, який теж працює водієм на міських маршрутах. Але в довгі поїздки разом не вирушали, бо хтось один мав залишатися вдома.
«Водіїв було близько 30 людей. Ніхто про страх навіть не думав. А от назад було їхати морально важко, коли повний автобус жінок, дітей. Це жахливе відчуття, що людям доводиться покидати свої домівки», – згадує Дмитро.
Брав участь й у найбільшій евакуації – з Бердянську вивезли 4,5 тисячі людей. Окупанти зупиняли колону чи не кожен кілометр: роздягали та обшукували людей, відбирали в них гроші та телефони. «Навіть коли в автобусі було троє хворих дітей з температурою під 40°C. Колону затримували наче навмисно», – розповідає Дмитро.
Доленосною стала евакуація з «Азовсталі» у квітні 2022 року. В Маріуполі колону зупинили окупанти з автоматами. Водіїв фактично взяли у полон – чотири доби вони не виходили на зв’язок. Їх все ж відпустили, але евакуаційні автобуси повернулися додому порожніми.
«Звичайно, з «Азовсталі» нам не дали нікого вивезти. 4 травня ми повернулися всі додому. Я надивився на все це і зрозумів: треба йти. Після того ще з’їздив на евакуацію до Краматорську. І все, з 19 травня я на службі в Нацгвардії», – згадує Дмитро.
У лавах НГУ він став бойовим медиком, оскільки має медичну освіту. Рятував як військових, так і цивільних.
«Бували різні важкі ситуації – доводилося діставати з того світу людину. До роботи на автопідприємстві я працював у медицині. Такі навички не забуваються. Це дуже важко – Приїжджають хлопці поранені, хтось без кінцівок. Коли було трохи вільного часу, читав літературу з психології, аби навчитися правильно спілкуватися з пораненими, підтримувати їх», – каже Дмитро.
Найстарша людина, яку рятував бойовий медик – 89-річна бабуся. Наймолодша – 23-річна дівчина. Та допомогти вдається не всім: «Ніколи не забуду поранену жінку, з якою був поруч в останню мить її життя та відчув останній удар її серця. У кожного ставлення своє. Хтось може приїхати, бути там день і просто з’їхати з глузду. А хтось приїде, проведе там кілька місяців, повернеться у тил і скаже: «Ні, я хочу назад».
Дмитро – з останньої категорії людей. За свій внесок в Перемогу був нагороджений найвищою відзнакою Національної гвардії України «За доблесну службу».
Та Дмитро не забуває про своїх колег і автопідприємство. Каже, йому допомагають і з ліками, і з обмундируванням. Знає, що завжди може попросити про допомогу та отримати її.
Своє життя до повномасштабної війни чоловік згадує з теплом. Він каже: закоханий в дорогу, і це в нього в крові. Водієм був не лише батько чоловіка, а й дід та прадід. Працювати в автопідприємство водій прийшов в 2016 році, коли йому був 21 рік. Завжди намагався підставити плече пасажирам: то мамі з візочком допоміг вийти з автобуса, то безкоштовно повіз людину, яка забула гроші на проїзд.
«Старався бути максимально привітним. Бувало пасажири сідали зі сльозами на очах. Починав розмову, намагався заспокоїти людину. І було дуже приємно, коли вона виходила з автобуса вже з гарним настроєм. Водій з автівкою та своїми пасажирами стає одним цілим. І якщо в людини щось трапилося, я вважаю, що не можна відвернутися від неї», – згадує водій.
Чи сумує за роботою? На це питання Дмитро не може відповісти, бо зараз у його думках – тільки війна. Чи повернеться до роботи на міському автобусі, поки не знає напевно – плани на майбутнє будуть вже після Перемоги. А поки Дмитро робить усе, аби її наблизити.
Читайте також: Службовий собака Бай допоміг поліцейським Дніпропетровщини затримати зловмисника
