Кіно – притулок для одинаків | 19.07.21
Педро якось сказав: «Дивно, що я знімаю кіно. Я народився не в тому місці, не в тій родині і не в той момент, щоб робити фільми. Це як – якщо б я мріяв стати тореадором, народившись в Японії». Я не збираюсь переказувати біографію іспанського режисера, повідомляючи вам факти з Вікіпедії. Хронологія подій життя частіше нічого цікавого про людину не говорить. Та і ніхто не знає про людину більше ніж вона сама. У цьому дописі Педро сам розкаже про себе Вам. Я тільки оформлю це.
“Коли мої батьки одружилися, ми всі троє були дітьми. Батькові було шістнадцять років, мамі – п’ятнадцять, а мені – два. ” Хоп і одразу неправда. Я прогуглила, його мати Франсиска Кабальеро народилась у 1916 році, а Педро у 1949. Чи він погано рахує чи це відсилка до ще одного його вислову: «Чоловіки звикли брехати, вони брешуть частіше, ніж жінки».
Хоч Педро і відкритий гей, якій здійснив камінг-аут ще 80-ті, жінок просто обожнює та щиро ними захоплюється. По всіх його роботах видно, що він чітко виражений фемініст: «Жіночі персонажі надихають мене на гумор, а чоловічі – тільки на трагедії, тому вони настільки жахливі, що я і сам лякаюсь». Якщо подивитись декілька фільмів Альмодовара, то ви й справді побачите суттєву різницю у тих роботах, де головну роль грають жінки і у тих, де грають чоловіки. Всі вони шедевральні, не залишають нікого байдужими, але відбитки від них геометрично протилежні.
Жінки відіграли роль добрих янголів у житті маленького Педріто. «Саме жінки подарували мені перші почуття і сформували мій характер. Жінка була всім для мене, чоловік же завжди був відсутній і символізував владу». Героїні Альмодовара – складні, емоційні, вперті та сміливі. Вони живі і справжні, а не придаток чоловічого персонажа і не набір стереотипів. Альмодовар розповідає про жінок не під тиском феміністичного руху або модних трендів, а тому, що вони щиро його цікавлять.
До речі, є й у Альмодовара й улюблена жіноча частина тіла: «Дуже важливо, щоб у жінки була видатна попа. Попа – це символ оптимізму. Мені щиро жаль всіх тих, у кого її немає».
Найголовніша жінка у житті Педро звісно ж була його мати. Вона навіть тричі зіграла епізодичні ролі в його фільмах. Хоча професію сина не розуміла до кінця. «Моя мати не дивиться моїх фільмів. Вона б, напевно, померла. Крім того, вона не цілком розуміє, що я режисер, адже у мене ніколи немає грошей. Я щось із себе представляю в її очах, тільки коли у мене беруть інтерв’ю на телебаченні».
Мало хто знає, але Педро навіть має своє власне жіноче альтер его – це секс-символ іспанської богеми, порнозірка і одночасно газетний колумніст. Альмодовар придумав Патті в середині 80-х як персонажа для своїх lifestyle-колонок. Від її імені він писав для журналу «La Luna», одного з головних вісників мовіди. На початку вісімдесятих років – після смерті Франциско Франко почала формуватися нова іспанська індивідуальність: строгі католицькі шати змінилися відвертими нарядами, а сімейні цінності – сексуальною свободою. «Мої фільми ніколи не були антифранкіськими, так я просто не визнаю існування Франко. В цьому і полягає моя маленька помства франкізму: я хочу, щоб від нього не залишилось навіть найменшого спогаду, навіть тіні.»
Незважаючи на шалену популярність його стрічок, Педро запевняє: «Кіно– це притулок для одинаків». Він ховається за своїми кінороботами. Кожен другий його вислів про самотність. «Я самотній вовк, і стаю все більш потайним. З вини цієї проклятої слави я навчився багато говорити, майже нічого не розповідаючи про себе». Дійсно зрозуміти режисера можливо нікому не вдасться, але можна подивитися його останній фільм «Біль та слава» і трохи наблизитись до генія.
У його роботах ви ніколи не знайдете спецефектів, Педро вони просто непотрібні. «Для мене два точних характеру і кілька рядків хорошого діалогу так само дієві, як найдорожчі спецефекти». Він також обожнює грати з планами. «Крупний план – це щось на зразок рентгенівського знімка персонажа, він не дає збрехати, а загальний план – виражає погляд Бога».
Часто кінокритики називають Педро Альмодовара – режисером червоного кіно. Сам режисер запевняє, що це не зовсім так. «Моє кіно – різнокольорове. І в ньому багато квітів. Я нещодавно тільки зрозумів чому. Моя мати була в жалобі 35 років, у тому числі, коли я був зачатий і народжений. З 3-х років я пам’ятаю її тільки в чорному. Мої фільми – це моя відповідь на її траур».
І не тільки її: «Між десятьма і дванадцятьма, коли я навчався в католицькій школі, зі мною творилися жахливі речі. Ви розумієте, про що я … Це йшло від священиків. Те ж саме між учнями трапляється з твоєї згоди. Це була ганьба. Секс потрібно відкривати природно, а не раптово і насильно. Три роки після цього я боявся залишатися один». Травми дитинства знайшли вихід у його шедевральних роботах, але Педро продовжує запевняти, що «Фільм нічого не вирішує за тебе. Він приносить багато швидкоплинного щастя». Подивіться сьогодні якусь з його робіт, бо навіть швидкоплинне щастя – це круто.
