Виїжджає сам на евакуацію, щоб не ризикувати ще чиїмось життям: історія військового на позивний “Док”
– Мій позивний “Док”, дуже оригінальній, чи не так? – посміхається військовий медик. – Якось сам з’явився, ще в Кам’янському баті хлопці почали називати мене саме так.
До війни Олександр закінчив чотири курси медичного Дніпропетровського інституту, потім два курси (п’ятий і шостий) Куйбишевського. Це була й військово-медична академія. Після неї написав рапорт про бажання служити в Афганістані. Однак не встиг – побував лише на стажуванні під час виводу радянських військ.
– Оскільки я закінчив академію дуже добре, то мав вільний вибір на розподілі: можна було поїхати в групу радянських військ у Польщі, Німеччині, Чехії… Я вибрав кордон з Афганістаном і відправився в Термез, начальником медичної служби батальйону, – згадує Олександр, – підрозділ був розгорнутий, біля нього – військова база і бійців під 1700 чоловік. Прожив в складних кліматичних умовах більше трьох років. Нинішня жара в порівнянні тою, це – прохолодне літо.
Згодом медик звільнився з армії – по стану здоров’я.
– Я думав що вже ніколи більше не вдягну військову форму, – каже він, – до війни мав деякі проблеми зі здоров’ям, пройшов комісію у військкоматі, був визнаним непридатним. І зараз в мене в «Резерв+» стоїть відмітка, що я не підлягаю мобілізації…
На другий день повномасштабного вторгнення Олександр прийшов у розташування ППД Дніпровського батальйону 108-ї бригади ТрО та відразу був призначений на посаду начмеда батальйону.
– Через декілька місяців підготовки (як на мене, дуже короткий період) ми виступили на Донеччину і прийняли важкі бої, – ділиться «Док». – Вже у першому штурмі у нас був один «200». Я особисто його відвозив. Надавав допомогу декільком «300». Під час другого штурму ми втратили вже 11 хлопців, один потрапив у полон. Поранених було дуже багато. У мене – лише контузія, але ж добряча, скажімо так, я трішки загубився, коли мене вивезли через Курахово на Покровськ. Уночі, коли прийшов до тями, мене аж підкинуло, бо зрозумів, що залишив все: і зброю, і гранати, все – в своєму евакоавтомобілі. Взяв з собою лише рацію для зв’язку з підрозділом, однак вона сіла. У дві години ночі причепився до чергового в відділені, що, мовляв, треба терміново підзарядитися. Він знайшов мені «стакан», рація запрацювала, однак зв’язок все одно не з’явився… Через 5 днів я виписався і повернувся в підрозділ. Наші важкопоранені лікувалися набагато довше.
Перші місяці вторгнення росіян були найважчі, однак вистояли. І це був справжній подвиг. Нині – на Запорізькому напрямку ситуація відносно стабільна – 108-ма бригада веде активну оборону, стійко утримуючи свої позиції.
– Хлопці тримаються з усіх сил, у багатьох відчувається втома, – характеризує ситуацію начмед, – потрібно активізувати поповнення, аби хоча б частково зняти навантаження з тих, хто воює давно. З багатьма пораненими, кого вивозив з «передка», до цього часу підтримую контакт, – ділиться «Док», – мені ж залишилось до звільнення 10,5 місяців – виповниться 60 років. Думаю, якщо я буду потрібен і будуть активні бойові дії, піду знову. Якщо буде щось мляве, то налагоджуватиму своє життя на «гражданці». На фронті вже четвертий рік…
– Важко керувати під час війни?
– Коли колектив організований, то не важко. Коли всі знають, що їм треба робити і коли всі відповідальні, керувати зовсім не важко. А ще треба бути прикладом для підлеглих. Коли я переходив з Кам’янського бату в Дніпровський, так збіглося, що мій новий бат, згідно з наказу, почав штурмові дії населеного пункту Л. Попри те, що я ще не здав стару посаду, прийняв рішення брати участь в евакуації хлопців. Скажемо так, «просочився» у штурм – виїхав кілометрів десь за шість від «нуля», почекав наші колони, що заходили в штурм, та приєднався. За це потім отримав на горіхи від начмеда бригади, бо не мав там жодного офіційного статусу. Якби мене не тільки поранили, а й «забаранили» там, то начальству довелося б дуже непросто…
– Я знаю, що Ви і досі виїжджаєте на евакуацію.
– Ну, зараз тихіше стало, однак ця зима була досить важка.
– Ви ж не маєте цього робити?
– І що?
– То чому Ви це робите?
– Тому що я старшого віку і шкода молодих пацанів. У них все життя попереду.
І взагалі, я намагаюсь виїжджати на «медевак» один, без водія, без супроводу другого медика, щоб не ризикувати ще чиїмось життям. Цієї зими в одиночку не виїжджав, якось так складалось. Але за перші шість днів лютого тричі перевертались на «еваках». Війна є війна…
– За чим сумуєте і про що мрієте?
– Серед запорізьких степів сумую за річкою та за містом Дніпро. Хоча у відпустки, в тому числі, по пораненню, виїжджав у Карпати. Ходив горами з рюкзачком. Це добре відновлює і морально, і фізично. Але ж дуже скучив за рідним містом…
Мрію і зроблю все, щоб мій онук був готовий взяти зброю до рук. Ілюзій не маю: допоки в нас є такий сусід, як рашка, війна не закінчиться. Хіба ми залляємо її бетоном, шарів так… у п’ять.
– Скільки років онуку?
– Десять…
Тел. Рекрутингового центру 108-ї бригади ТрО: 0 800 337 803.
Вакансії на FB: https://www.facebook.com/share/173NnZoJut/?mibextid=wwXIfr
- IMG 1856
- IMG 1857
- IMG 1855