Втратив ноги, руку і зір: ветеран вчиться жити без кінцівок
Боєць Роман вже впевнено крокує на тренувальних протезах – стабісах, хоча вперше став на них тільки місяць тому. Тоді ж потрапив у реабілітаційний центр Дніпра, де проходить курс відновлення після надважкого поранення на полі бою.
«Вже зробив, так би мовити, останній видих. Потім відчуваю — я дихаю, а далі нічого не відчував. Спробував підвестись, але не вийшло, я впав. Я думав, звісно, що 200. Вже так: «Бувай, сім’я, далі без мене якось». Потім у цей момент підбіг побратим, який знаходився неподалік. Оскільки мене викинуло у відкриту місцевість, він спочатку затягнув мене назад у посадку, почав надавати першу медичну допомогу, накладати турнікети. Поки він возився з ногами, я намагався тримати себе, так би мовити, в руках».
Так як затягнути Романа в бліндаж було важко, він пролежав на вулиці з пораненням шість годин, чекаючи на евакуаційну групу. Увесь цей час був у свідомості.
«Приїхали хлопці. Дякую їм — Прянику, Ярику та медику (не пам’ятаю позивного). Троє відчайдухів сіли в пікап і помчали на зустріч ФПВ-шкам, щоб витягнути мене з поля бою. По дорозі нас доганяла ФПВ. Пам’ятаю, що хлопці зупинилися, повипригували з авто і почали працювати з рушницею. І у них вийшло. Я вже приготувався, чесно кажучи, думав, що це кінець», — розповів ветеран війни Роман, який нині відновлюється після поранення.
Після першої допомоги на стабпункті, Романа доправили до харківської лікарні, де і провели основні операції. Внаслідок підриву на міні у Романа висока ампутація двох нижніх кінцівок, ампутація руки, часткова втрата слуху, на одному оці, в який влучив уламок, стоїть протез, а інше бачить усього на 4%. Плічо пліч із бійцем дружина Яна. В останній рік перед пораненням жінка переїхала до коханого у зону бойових дій – стежила за побутом, чекала після кожного бойового виходу та просто була поруч.
З початку великої війни чоловік пішов до територіальної оборони, потім був у роті охорони, де пройшов перші курси з аеророзвідки. Згодом напрямок управління БпЛА почав розвивати у 43 механізованій бригаді, куди долучився у березні 23 року.
«Волонтери надали нам перший Мавік, і в нашому батальйоні він з’явився. Ми почали розвивати навички, навчатися і разом у взаємодії з аеророзвідкою відпрацьовувати тактичні завдання», — каже Роман.
Згодом крім Мавіків, бійці освоїли і ударні FPV та стали нищити ворога. Також завдяки «пташкам» доставляли побратимам на поле бою боєкомплекти та провізію. В одному з таких випадків, згадує військовий, врятували побратиму життя.
«Бували випадки, коли тяжкопораненому потрібні були ліки, і він не міг вільно пересуватися, тому ми майже в руки заносили йому воду та медикаменти», — розповів Роман.
За майже три роки служби — у бійця не було жодного поранення, але десятки контузій. У червні 2025 року бійці мали виходити з позицій, однак інша група, яка йшла на заміну, потрапила під ворожий обстріл — один з бійців загинув, ще один поранений. Пробувши на позиціях ще 10 днів, Роман вийшов розвідати дорогу, по якій військовим мали доставити боєкомплекти та провізію:
«І міна спрацювала, вибухнула саме там, де ми вигружалися. Щоб я не нарвався сам, ввечері підірвалися б усі. Вона була там і рано чи пізно все одно спрацювала б. Не знаю точно відстані, але мене сильно підкинуло — я впав. Я мовчав і нічого не казав, щоб не відправили додому, бо він дуже хвилювався».
День, коли дізналась про поранення чоловіка, Яна згадує як найжахливіший у житті. Про це дізналась від побратима Романа. Увесь цей час не знаходила собі місця, допоки не почула голос коханого.
«У мене продзвонив телефон. Це була медпрацівниця Харківського шпиталю, яка сказала, що тут ваш чоловік хоче вам щось сказати. Він кричав мені, нічого не чуючи і не бачачи, що, зайка, я живий. Сам загадав мій номер телефону, при ньому телефону не було, і назвав його медпрацівниці. Цей дзвінок дав мені пережити найтяжчу ніч, і до ранку я трималася за рахунок цього. А вже о 6 ранку його побратим Роман відвіз мене до Харківського шпиталю, і відтоді по сьогоднішній день ми не розлучаємося», — сказала дружина ветерана війни Яна.
Після Харкова Роман пройшов лікування у Києві та Львові, переніс вже 12 операцій. Зараз відновлюється у реабілітаційному центрі Дніпра. Щодня із фізичною терапевткою Анною він тренує баланс, силу тулуба і витривалість, також займається із ерготерапевтом.
«Головне те, що при подвійному трансфеморальному ампутаційному стані першочерговим є вертикалізація пацієнта в положенні стоячи за допомогою стабісів. Лише коли пацієнт уже може утримуватися в стоячому положенні та пересуватися хоча б з допоміжними засобами, розпочинається більш швидкий процес протезування», — зазначила фізична терапевтка реабілітаційного центру Анна.
Роман каже, завдяки інтенсивним заняттям та роботі з фахівцями, помічає прогрес та почуває себе краще.
«Там використовували ультразвукову терапію, розм’якшували рубці, бо рука після шиття була сильно набрякла. Знизились фантомні болі, що теж дуже важливо. Коли ми вперше стали на стабіки — короткі протезні вироби — я міг пересуватися лише по брусьях, висівши на руках, а ноги просто переміщав», — розповідає Роман.
Терапевтка зазначає, що ідеально пацієнт має самостійно вдягати лайнери та протези. Через ампутацію верхньої кінцівки Романові допомагає дружина:
«Яна, дружина Романа, є невід’ємною частиною нашої мультидисциплінарної команди, і вони разом працюють надзвичайно ефективно».
Наступний етап — встановлення постійних протезів, які вже на фінальній стадії виготовлення. Попереду в Романа ще кілька хірургічних втручань і тривалий шлях адаптації. Та, за словами Яни, найстрашніше вже позаду: чоловік вижив і пройшов основний етап боротьби за життя.
«Ми навіть і не думали, що навколо стільки добрих людей. Велика подяка всім — командирам, побратимам, медикам, протезистам і просто тим, хто допомагав», — каже Яна.
Попри пережите, Роман не втрачає оптимізму — багато жартує і щиро сміється. Подружжя будує плани на майбутнє і мріє про дитину.
Читайте також: Безперебійний зв’язок у кризових умовах: у Дніпрі провели навчання з використанням муніципальної цифрової системи радіозв’язку
