Від шахти до фронту: боєць 25-ї бригади отримав нагороду Головкома
До війни Максим працював на шахті на Донеччині, згодом переїхав до Дніпра. У війську спочатку готувався бути пілотом БпЛА, але став водієм-механіком і нині виконує одну з найвідповідальніших задач – логістику на передовій.
«Там ніхто не їде 50–60 кілометрів на годину. Якщо дозволяє дорога, всі їдуть швидко. Тому що це твоє життя, твоя безпека», – каже водій-механік 25-ї ОПДБр Максим «Макс».
Швидкість тут – не про комфорт чи драйв, а про шанс вижити. Максим – водій-механік 25-ї десантної бригади. Він відповідає не лише за забезпечення, а насамперед за життя побратимів:
«У більшості випадків їдеш, везеш людей на ротацію, а звідти забираєш. І ти відповідальний за них. Вони, коли в дорозі, на кого покладаються? На водія. Тому що він везе, і відповідальність за те, щоб вони доїхали туди і повернулися назад, – на ньому».
Працювати доводиться під постійною загрозою. Один із нещодавніх виїздів ледь не став фатальним – бійців атакували ворожі дрони:
«– Тижні три тому, мабуть, виїжджали вночі, вже темрява була, завозили обладнання на пост. Їхали “козаком”. Вночі ти чуєш, але нічого не бачиш. І тоді в нас було три FPV, але поруч. Одна — по дорозі, і дві — вже під час розвантаження.
– Це вони полювали саме на вас?
– Уночі через камеру нічного бачення або тепловізор дуже добре видно машину: колеса, мотор – усе світиться, бо тепле. Звісно, полювали. І добре, що вони були з кумулятивним зарядом – не було уламків. А якби були осколково-фугасні, то це вже було б гірше».
Ще два роки тому його життя було зовсім іншим. У рідному Мирнограді на Донеччині Максим працював на шахті. Цій справі присвятив 12 років.
«Починаючи від гірничого робітника до начальника зміни з охорони праці. Останні шість років працював начальником зміни. Задачі – контроль роботи зміни, коригування, розслідування нещасних випадків на підприємстві», – розповів військовий.
Коли місто залишилося без світла, а підприємства почали зупинятися, довелося виїжджати.
«Коли вже повністю вимкнули світло в місті, залишатися не мало сенсу. Шахта майже не працювала, займалися евакуацією обладнання. Люди потихеньку роз’їжджалися. Довелося одразу вивезти родину – дружину з дитиною. Я ж до останнього працював на шахті і наприкінці 2024 року виїхав сам. Потім влаштувався і працював у Дніпрі», – розповідає Максим.
До війська його призвали у вересні 2025 року. Після навчання мав стати пілотом «Мавіка»:
«Але за три-чотири дні з’ясувалося, що водій потрібен більше. Тим паче, що є водійське посвідчення і вмію їздити».
Відданість службі не залишилася непоміченою – чоловік отримав нагороду «За сумлінну службу» від Головнокомандувача Збройних Сил України.
«Це було неочікувано. Я дізнався про нагородження за день до цього, вже ввечері. Якоїсь конкретної події ніхто не виділяв. Мабуть, просто побачили… стараюся, скажімо так», – зазначив він.
Максим зізнається: мріє про якнайшвидше закінчення війни, адже найбільший біль служби – не бачити, як росте син:
«Дуже рідко бачиш родину. Дитина росте, а я не бачу, як він починає нормально розмовляти і так далі. Батьки теж… життя ж не безкінечне. Пройде час – і їх не стане. А хочеться ще багато часу з ними провести, багато чого сказати».
Читайте також: Як захистити себе онлайн і офлайн: у Дніпрі відбувся тренінг для молоді
