Від АТО до великої війни: історія бійця, який не дає ворогу панувати в небі
Олександр ще за часів АТО прикривав небо Донеччини. Незадовго до повномасштабного вторгнення він добре розумів: його досвід і вміння знову знадобляться на фронті. Так і сталося — вже понад три роки він разом із побратимами боронить небо Харківщини. Підрозділи протиповітряної оборони, де служить Олександр, захищають міста, об’єкти цивільної інфраструктури та позиції українських військових — насамперед від дронів.
«Наша основна робота — дрони: “шахеди”, “лансети”, “орлани”. Ми намагаємося знищити все, що може загрожувати з повітря», — розповідає військовий.
Олександр працює на зенітно-ракетному комплексі «Оса». Каже, вже й не злічити, скільки ворожих цілей збив його екіпаж. «Найчастіше ми працюємо вночі або в сутінках, орієнтуючись лише по приладах. Найскладніше — уражати ціль, що летить низько. Якщо вона на висоті близько кілометра — шанс збити є. Але буває, що ракета проходить повз, а потім виявляється, що ціль усе ж упала — піхота бачить дим і підтверджує влучання», — згадує він.
Мрія Олександра — збити велику ціль, наприклад, ворожий літак чи гелікоптер. «Одного разу літак раптово з’явився над нами, навіть система дальнього виявлення його не засікла. Ми фізично не могли по ньому працювати. Хотілося б, звісно, збити щось велике — хоча б вертоліт. Але вони рідко залітають у нашу зону, бо знають: тут на них чекає біда — і ППО, і ПЗРК», — каже він.
Захисники неба працюють у надзвичайно складних умовах. «Командиром обслуги стаєш лише після того, як перезимуєш у машині. Тоді вже знаєш, де що відмерзло, що треба відкрутити чи прогріти. Це справжній досвід», — пояснює Олександр.
І додає, що бойова техніка теж має свій характер. «Я даю машинам ласкаві імена, бо здається, що вони все відчувають. Якщо підходиш з поганим настроєм — обов’язково щось зламається. А якщо лагідно звернешся, то все працює, як годинник», — розповідає він.
Його найулюбленіша машина — «Киця». Саме вона має найбільше збитих цілей. «Щоранку кажу їй: “Доброго ранку, кице”, — і вона віддячує гарною роботою», — сміється боєць.
Була й «Бабуся» — їхня перша машина. Вона мала свій норов і краще працювала лише з рідним екіпажем. Згодом її уразив «ланцет», зараз готують до ремонту. «Навіть техніка має душу, — переконаний Олександр. — Деякі машини, як капризні дівчата: якщо не звернешся лагідно, обов’язково зламаються».
Одного разу екіпажу довелося ремонтувати комплекс посеред ночі — запчастини привезли запізно, а чекати до ранку було ризиковано. «Я поліз сам, потім прийшов механік, допоміг — і ми все полагодили. А вранці машина віддячила нам відмінною роботою», — згадує він.
Так і триває служба Олександра — серед дронів, ракет, холоду й пилу, поруч із бойовими машинами, які стали для нього не просто технікою, а справжніми побратимами.
Читайте також: На Дніпропетровщині новостворена команда з баскетболу на кріслах колісних зібралась на перше тренування
