Родини з прифронтових населених пунктів знаходять прихисток у транзитному центрі Дніпропетровщини
Через наближення ворога та посилення обстрілів на Дніпропетровщині збільшується кількість населених пунктів, із яких проводять обов’язкову евакуацію мешканців. Нещодавно до переліку додали ще 40 селищ з п’яти громад, тож людей із прифронтових територій вивозять щодня.
Після евакуації вимушених переселенців приймають у транзитних центрах Дніпропетровщини. Один із таких відкрився торік. Сюди люди приїжджають ненадовго – зазвичай на кілька днів. У хабі надають необхідну підтримку, тимчасовий прихисток та допомагають спланувати подальший маршрут.
Тиждень тому до транзитного хабу дісталася родина Миколи Бондаря. Вони довго не наважувалися залишити дім – навіть після того, як оселя зазнала пошкоджень. Однак регулярні обстріли та загострення ситуації змусили родину залишити місто.
«Там неможливо сидіти — з усіх боків бомбардують, ніч-день-ніч-день. Ну ось і вирішили виїхати. У підвал не залізеш: якщо будинок завалить, то й не вилізеш. Часто сідаємо біля стінки і чекаємо, поки закінчиться. Було таке, що чотири дні поспіль. Буквально рік тому наш будинок постраждав, не сильно, але тоді було справді важко. Потім усе відремонтували, зараз уже більш-менш нормально. Вибухи добре було чути, сусіди постраждали. А коли ми виїжджали, дрони летіли один за одним, усе навколо було ніби в тумані», — каже переселенець Микола Бондар.
13-річному Даніелю важко було прощатися з домом, друзями та рідним містом. Рішення про виїзд далося непросто. Попри це, хлопець намагається пристосовуватися до нової реальності.
«Ми не хотіли виїжджати взагалі, ми хотіли залишитися. Так тривожно було в деяких місцях, складно їхати, я не усвідомлював, що можу втратити будинок, друзів чи знайомих, але і нове місце з’явилося — і це нормально», — сказав переселенець Даніель Бондар.
У транзитному хабі Пан Микола разом із сином змогли зупинитися, відпочити після дороги та вирішити, куди рухатися далі. Для чоловіка головне – знайти безпечне місце для дитини. Нині родина розглядає можливість переїзду до родичів у Полтаву.
Ще одна родина – Третяки – до останнього намагалися залишатися вдома в прифронтовій Миколаївці на Донеччині.Та з часом ситуація для сім’ї стала критичною.
«Дуже важко вдалося. Ми сиділи до останнього, сподіваючись, що нічого, цей кошмар не настане. А потім почали літати дрони, вибухати — все це було дуже страшно. Ми виїхали, і врятували дитину. Дитині десять років, і вона з інвалідністю. Там немає лікарень, нічого такого немає, а нам треба групу переоформлювати. Ось тому ми прийняли таке рішення», — ділиться переселенка Ірина Третяк.
Після важкого та тривалого шляху сім’я Третяк дісталася тимчасового транзитного центру. Тут вони змогли перепочити, відновити сили та отримати комплексну підтримку: гуманітарну, медичну, психологічну, юридичну та соціальну допомогу.
«Ну, знаєте, дякуємо. Тут тиша, спокій, ставляться добре. Непривично — нічого не літає, нічого не збирається. Так, ставляться добре, підкажуть, допоможуть. І постиратися, і помитися, і нагодувати смачно. Все, як сказати, питань немає. Тут дуже добре. Все добре, але хочеться відділеного».
«Ми руки не опускаємо. Якщо все буде нормально, приїдемо, і, звісно, будемо щасні. Щоб були мухи на дворі, щоб травичка піднялася, там, або візьму тілочку, або коровку, або бичка. Як завжди, приїхали — руки, звісно, опустилися. Ми не знали, куди їхати. Але тепер уже є якась надія, що все буде добре», — зазначили Ірина та Віталій Третяк.
Навіть після розлуки з рідними містами люди не опускають руки – вони планують майбутнє та зберігають надію, що зовсім скоро повернуться додому.
Читайте також: Цілий день росіяни били по Дніпропетровщині: постраждали десятки мирних людей
