«Не хотіла покидати могили рідних»: історія евакуації бабусі Алли з Донеччини
Алла Коляда до останнього залишалася у прифронтовому селі на Донеччині. Вона не хотіла покидати дім, адже там залишилися могили чоловіка та двох синів. Та після того, як росіяни почали ще сильніше обстрілювати рідне селище, жінка врешті погодилася на евакуацію. Нині пані Алла вже пів року живе на Дніпропетровщині. Журналісти ДніпроTV навідалися до неї, щоб дізнатися, як вона облаштувала нову оселю, чим живе зараз та що допомагає їй пережити найважчі втрати.
– Їдемо з Богданом, який також був залучений до її евакуації. Богдане, розкажи про ситуацію в селі тоді. Наскільки серйозними вже були обстріли?
– Село вже систематично накривали КАБами. Бабуся Алла залишалася останньою мешканкою в цьому селі. Того дня були дощ, сніг, ураган і навіть торнадо. Евакуація пройшла за класичною схемою.
– За класичною, але в неї було ну дуже багато тварин.
– Так, були залучені ДСНС Донеччини, спеціальний загін «Фенікс», і ми двома бусами вивозили і речі, і тварин. Там були гуси, кури, коти, собаки. Усе, що можна було, забрали.
Нині бабуся Алла вже пів року живе на заході Дніпропетровщини, на більш безпечній території. Перед тим як жінку вивезли з рідної домівки, волонтери допомогли їй знайти нову оселю, де вона розпочала все з нуля і донині доглядає за господарством та своїми чотирилапими улюбленцями.
Після невеличкої екскурсії хатою жінка наважується поділитися своєю нелегкою долею.
«Взагалі, котик, там уже були обстріли. І в мене на городах стояли військові. І він мені каже: якщо щось відбувається, то йдіть до нас. І я документи чи ковдру брала з собою, бо думала, доведеться йти в посадку. Більше в посадці жила. Оце в останній час почали бомбити нас на початку грудня», — каже переселенка з Донеччини Алла Коляда.
– Ви думали, що будете виїжджати? Планували це взагалі?
– Ні, котик, я хлопців своїх не хотіла лишати.
– Хлопців? Кого ви маєте на увазі?
– Ну, синів. Чоловік помер, а потім син захворів. Старший помер. У квітні, 10 квітня, буде три роки, як його немає. А цьому 7 березня був рік. А потім і цього вбили. Молодший син був рятувальником.
Серед найціннішого для бабусі Алли – останній букетик хризантем, подарований сином на день народження. Тепер він став для неї дорогим спогадом про людину, якої вже немає поруч.
«Нам було чутно прильоти, якщо сильно прилітала ракета в Добропілля. Я з ним зідзвонилася. Кажу: «Синку, тікайте звідти». А він каже: «Зараз, мамо, я тільки від’їду і одразу тобі наберу». Це були останні його слова. Більше нічого. Ні на телефон не відповідав, нічого. Солдати мене вночі повезли туди. Там був справжній ад, у лікарні було страшне», – каже переселенка з Донеччини Алла Коляда.
Від болючих спогадів пані Аллу рятує робота. А її на городі хоч відбавляй.
Хоч новий город і тішить щедрим урожаєм, ми не могли приїхати до жінки з порожніми руками. Тож привезли трохи продуктів.
«Ну так, виїжджати треба, котик. Я їх розумію, з одного боку. А з іншого боку, дивлюся на тих людей, яких Денис вивозить. Ну чого ви сидите до цього часу? Ну чого? І мені він таке казав. А я відповідаю: боюся, щоб не залишитися без даху над головою», – каже Алла Коляда.
Попереду в бабусі Алли ще чимало планів: облаштувати новий дім, зробити його затишним і доглянутим. Але найбільше вона радіє тому, що сьогодні перебуває в безпеці. Та попри це не полишає мрії бодай ще раз повернутися до рідного Новокриворіжжя на Донеччині, щоб відвідати могили своїх найдорожчих людей.
Читайте також: У Дніпрі затримали 16-річного палія: серед цілей був автомобіль військового
