Надійний тил Дніпропетровщини: як працюють медики, енергетики, комунальники попри постійну загрозу!?
За тисячі кілометрів від фронту може здаватися, що війна — це лише зведення Генштабу та карта бойових дій. Але для прифронтових міст вона звучить інакше — у гулі дронів над головою, у темряві після прильоту, у сиренах «швидких», які не замовкають ночами. Цей матеріал — про тих, хто тримає тил. Про людей, які не носять бронежилетів, але щодня виходять на роботу, аби міста продовжували жити. Енергетики, які повертають світло за кілька хвилин до нової атаки. Медики, що рятують десятки поранених. Комунальники, які роблять простір придатним для життя після ворожих ударів.
Цей матеріал — не про фронт і не про війну. Він про тил. Про героїв, які хоч і не беруть до рук зброю, проте щодня, ризикуючи власним життям, продовжують працювати на благо українців. Енергетики, які під прицілом дронів повертають світло в оселі. Медики, які 24/7 борються за життя. Комунальники, які першими ліквідовують наслідки російських атак. Усі вони роблять усе можливе й неможливе, аби наші міста продовжували жити.
Нікополь — місто, в якому люди живуть під постійними обстрілами й бачать російських окупантів по той бік водосховища. Тут набережна — не місце для прогулянок і відпочинку, а одна з найнебезпечніших зон ураження.
«З безпекою — як пощастить. Тут немає безпечних місць: у будь-який момент може прилетіти, і будь-яке місце, де ти перебуваєш, може стати небезпечним», — каже енергетик.
Росіяни гатять по цивільних об’єктах. Як наслідок — цілі райони міста занурюються в темряву. Одна заявка, друга, третя. І єдині, хто можуть полагодити мережі, — енергетики ДТЕК. Вони виїжджають на місця атак, ризикуючи життям, аби повернути світло в оселі.
«Дуже часто буває так: робиш піший огляд, звертаєш на вулицю — і раптом на тебе залітає дрон. І починається “стометрівка”: хто швидше», — розповідає енергетик.
Місцеві мешканці та енергетики вже давно навчилися визначати небезпеку на слух. І кожне «Чуєш?» — це не запитання, а сигнал про загрозу.
Під час зйомки почалася повітряна тривога, тож знімальна група спустилася до шкільного укриття. У цієї школи — «надзвичайний» краєвид: звідси видно протилежний берег, окупований росіянами. Саме в Енергодар армія рф звозить новобранців, де їх навчають «полювати» на цивільних за допомогою FPV-дронів.
Після відбою тривоги разом з енергетиками вирушаємо шукати обірвану лінію.
«Звісно, коли сонечко світить і небо блакитне — красиво. Але чим краща погода, чим менше вітру, тим більше в небі дронів. У сонячну погоду FPV особливо багато. Краще працювати під дощем, але без дронів. Раніше люди раділи гарній погоді, а зараз розуміють: гарна погода — це коли вони можуть вільно літати», — каже енергетик.
Побачивши пошкоджені дроти, хлопці миттєво беруться до роботи. Впоратися потрібно якомога швидше — у будь-який момент може статися нова атака.
Менше ніж за п’ять хвилин електропостачання для абонентів відновили. Далі — наступна адреса.
Наступна зупинка — будинок пані Ольги. Жінка каже, що живе тут майже все життя і виїжджати не збирається.
«У мене син на війні. Я його не кину», — каже жителька Нікополя.
Без електроенергії вона була майже тиждень і зізнається: готова на все, аби тільки світло знову з’явилося в її домі.
Двадцять хвилин роботи, загроза нальоту дронів, вибухи — і попри все світло в оселі пані Ольги відновлено.
«Слава Богу, дітки, слава Богу. Йдіть уже, бо дрони. Якщо дрони — то й снаряди скоро полетять», — каже жінка.
Поки одні під обстрілами повертають українцям світло, інші під звуки вибухів борються за життя.
Про чергову атаку росіян лікарі дізнаються не з повідомлень, а за звуком удару та миттєвою зміною ритму роботи відділень. Потік пацієнтів зростає, коридори заповнюються людьми, і тоді кожне рішення доводиться ухвалювати тут і зараз — часу на зволікання немає.
«Масовані обстріли — це дуже важко для нас. Привозять багато людей, зокрема й військових, і ми повинні виконувати свою роботу», — каже завідувач цілодобового травматологічного пункту Микита.
Найчастіше лікарі мають справу з мінно-вибуховими травмами, рваними ранами та уламковими пораненнями. Іноді достатньо просто перебувати біля вікна під час атаки, щоб опинитися на лікарняному ліжку.
«До нас доставили матір із дитиною — вони постраждали від вибуху, були поранення склом. Це були не місцеві мешканці, просто проїжджали повз. Побачити це наживо дуже важко. Так само і з військовими: інколи їх привозять побратими, навіть не швидкою. Один із поранених просив подзвонити мамі й сказати, що він живий. Я сам їй телефонував і казав, що з ним усе добре. Вона дякувала», — згадує лікар.
За короткий час до лікарні можуть доправити десятки, а іноді й сотні постраждалих — кожен із них потребує негайної допомоги.
«Ми щодня переповнені. Найважчим днем цього року стало 24 червня. Тоді за дуже короткий час ми прийняли близько 200 людей», — каже завідувач травматологічного відділення Юрій.
Лікарі зізнаються: до цього неможливо звикнути. Але до цього потрібно бути готовими.
Місто живе не лише завдяки медикам і енергетикам. Кожна вулиця, кожен двір, кожен тротуар мають своїх героїв — комунальників.
«У перші дні війни ми наповнювали мішки з піском, будували блокпости, облаштовували позиції для військових», — розповідає машиніст навантажувача КП «УРА» Богдан Лайчук.
Найважчі — перші хвилини після прильоту, коли люди дивляться на понівечені домівки в надії, що рідні живі. Саме тоді комунальні служби починають ліквідацію наслідків ударів.
«Найважче працювати вночі на важкій техніці, коли навколо люди. Треба бути максимально уважним. Але роботу робили», — каже Богдан.
Вони працюють для того, щоб зранку дніпряни могли поїхати на роботу, щоб діти дісталися до школи звичним маршрутом, а не в обхід завалів.
І попри все Дніпро тримається на людях. На тих, хто після пекельних ночей живе ще завзятіше. На волонтерах, медиках, енергетиках, комунальниках, рятувальниках, водіях, інженерах.
На всіх, хто оберігає місто.
На вас, дніпряни.
Читайте також: У Дніпрі 3-6 січня буде перекрито проїзну частину проспекта Дмитра Яворницького
