«Лікарки сміялись, коли нас били», — експолонений Володимир Руденко
До 2014 року Володимир Руденко майже 15 років жив у москві. Після окупації Криму терміново повернувся додому. Ніс службу в зоні АТО на Донеччині у складі 25-ї повітрянодесантної бригади. Початок повномасштабної війни застав у Польщі і знову повернувся в Україну, щоб воювати разом з побратимами. Але потрапив у полон. Після звільнення колишній бранець проживає у селі на Черкащині та розповідає про тортури, які пережив у неволі. Зокрема, про лікарок-садисток у СІЗО на Курщині.
З 2014 року Володимир Руденко боронив Авдіївку і Зайцеве у складі 25-ї повітрянодесантної бригади. Після звільнення зі служби поїхав працювати за кордон, але у перші дні великої війни повернувся і знову мобілізувався до рідної бригади.
Потрапив у полон у березні 22-го року під Горлівкою. Тоді, під час бою, з 28 бійців у живих залишились лише п’ятеро. У неволі був рік і одинадцять місяців. Майже весь час перебував у Курському СІЗО.
«Те, що давали у тарілці, це «похльобка», можна було випити одним ковтком. В мене було 110 кг при зрості 1,96 см, я прийшов – 65 кг. Зараз проблеми з ногами. Від поясу вниз все було синє, не у синцях, просто сині ноги. Ноги вони відбивали, мінімум три рази на день вони нас виводили просто бити», – розповідає експолонений Володимир Руденко.
Медичну допомогу не надавали, ба більше, лікарки приходили дивитись на катування, як на шоу.
«Там жінки – це садистки, ми їх називали «доктор смерть». Їм смішно, вони сміялись, нас не просто били, нас катували. Ці жінки, вони приходили розважатись. Подивитися, як нас б’ють. Це я про лікарів говорю», – обурюється Володимир.
Бранців у СІЗО не виводили на повітря, принижували та брехали їм, що захопили Україну. А ще мучили піснями кобзона.
«Всяка мура, включали цього диб**а газманова, любе. І це цілий день, 683 дні репертуар не мінявся, цілий день газманови, кобзони, вся оця хр**ь, я вибачаюсь. Це по радіо, жах», – пригадує експолонений.
Найбільше Володимира лякало, що донька може вважати його мертвим. Коли через рік полону отримав від неї та онучок перший і останній лист, це додало сил боротися за життя.
«У нас ці звіри при черговому «шмоні» рвали, позабирали всі ці листи, і рвали у нас на очах, їм було дуже смішно», – розповідає військовий.
Одного разу посеред ночі Володимира розбудили і привезли на кордон з Україною.
«Ми до вечора, вже почало темніти, у цих мішках, я ще по голові получав, бо намагався щось розгледіти. Ввечері заходить їхній командир, – «ваша сторона сорвала очередной обмен». Уявіть собі наш стан. На кордоні стоїш, і тебе увозять. Думаю – не з моїм щастям», – пригадує Володимир Руденко.
За тиждень все повторилось, але цього разу довгоочікуваний обмін відбувся.
«Це шок. Там маса народу, волонтери, військові. Всі кричать, я зараз плакати буду. Всі вішають на нас прапори, цей браслетик, я його не знімаю. Тебе щось питають, а ти розумієш, якщо ти зараз рот відкриєш, ти будеш ридати. Всі ридають, хтось сміється, це істерика у всіх», – пояснює експолонений.
Після повернення додому Володимир розповідає правду про російський полон на усіх можливих майданчиках. Він навіть рушив у Польщу на виїзну сесію ООН, аби розповісти про своїх катів.
«А як там Червоний Хрест? Говорю, я не знаю, що таке Червоний Хрест, бо його ніхто в очі не бачив там, в полоні», – зауважує чоловік.
Ексбранець вже пройшов кілька курсів реабілітації, йому ще потрібна операція на нирках. Нині він проживає у селі на Черкащині та насолоджується спілкуванням з рідними.
Читайте також: Через ворожий артобстріл у Нікополі постраждали дві жінки
