Історія Незалежності: що Україні довелося пройти, щоб стати незалежною?
24 серпня 1991 року депутати Верховної Ради СРСР зібралися в залі заради одного питання — Акту проголошення Незалежності України. Але що українцям довелося пройти, щоб світ визнав нас незалежною країною?
1991 рік для Радянського Союзу став вирішальним. За рік до цього чотири країни союзу вже оголосили про незалежність, і ось у 1991 році інші теж почали “сходити з борту”, так би мовити, Титаніка. 26 грудня 1991 року радянська влада визнала незалежність своїх колишніх республік. Але до цього Україна та інші країни пройшли довгий шлях з різними випробуваннями.
Починаючи з 60-х років СРСР став залежним від імпорту з-за закордону. І вкрай необачним кроком для радянської влади стала участь у війні в Афганістані. Це запустило новий пакет санкцій, і в результаті — дефіцит та процвітання корупції. У 80-х, після смерті Андропова, очолює Радянський Союз Михайло Горбачов.
Михайло Горбачов: «Поменше гучних слів, захоплень один одним, більше діяльності».
Якщо вірити статистиці КДБ, в Україні протягом 1989 року відбулося близько півтори тисячі заходів, більшість з яких – несанкціоновані та національно-патріотичного характеру. Але українців все одно радянська влада не слухала. Зовнішньої підтримки не було, навпаки – до України почали приїжджати політики з заходу, які не схвалювали вихід української республіки зі складу СРСР. Наприклад, за три тижні до проголошення незалежності до України прибув президент США Джорд Буш із закликом відмовитись від ідеї про незалежність.
«Свобода не те саме, що і незалежність. Американці не підтримують тих, хто вимагає незалежності за для того, щоб замінити віддалену теранію місцевим деспатизмом. Вони не допомагатимуть тим, хто відданий справі самобутнього націоналізму».
Але така підтримка Радянського Союзу обурила не тільки українців, а й громадян США. Американські журналісти назвали промову Джорджа Буша «котлетою по-київськи» за те, що він, говорячи про свободу і демократію, переконував українців залишатися у складі тоталітарної держави.
Олена Панова, старший науковий співробітник відділу історії України сучасного періоду Дніпропетровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького: «На той час, вочевидь, політика Америки була такою, що Америці було вигідніше зберегти двополярний світ, тобто де з одного боку Америка, як наддержава, США точніше, а з іншого боку Радянський Союз, як наддержава. Враховуючи те, що Радянський Союз був ще ядерною та супермелітарізованою державою, то американцям, американській владі, вочевидь здавалось, що буде легше контролювати одну велику, ніж багато мілітаризованих республік, на які має розпастися Радянський Союз».
«Живий ланцюг» став одним з важливих кроків до відновлення української державності. Люди взялися за руки, щоб продемонструвати Соборність України.
Ланцюг розтягнувся на 770 метрів. Це був мирний протест і нагадування про історію українських держав УНР та ЗУНР. Згодом більшість учасників “живого ланцюга” вийшли на акцію протесту «Революція на граніті». Вони вимагали не допустити підписання УРСР нового союзного договору і щоб українці призовники служили виключно у межах республіки. Коли ми спілкувалися з істориком, то провели паралель з революцією 2014 року. В обох випадках більшістю учасників були молоді люди, які щоразу боролись за незалежність та збереження української історії.
Олена Панова, старший науковий співробітник відділу історії України сучасного періоду Дніпропетровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького: «На мій суб’єктивний погляд, провести безперечно можна, тому що і там, і там рушійною силою були молоді люди, які розуміли, що вперед треба рухатись саме в сторону Європи. Тобто не на схід, а на захід, і, відповідно, вони були зацікавлені в майбутньому України вже без росії, а в Європі, в цивілізованому, так би мовити, світі».
У серпні 1991 року українці отримали шанс на остаточний крок до незалежності. В москві – державний переворот, столиця росії задиміла 21 серпня. І вже за три дні Леонід Кравчук все-таки скликав позачергову сесію Верховної Ради УРСР. І завдяки групі патріотичних депутатів, на розгляд парламенту винесли «Акт про проголошення незалежності України». Абсолютна більшість членів парламенту підтримала це рішення.
“Проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою”.
Але проголошення незалежності України не давало Україні міжнародного визнання, потрібні були додаткові докази — бажання саме українців до незалежності.
“1 грудня 1991 року по всій Україні відкрилися понад 34 тисячі дільниць для голосування. Кожен виборець отримав два бюлетені. В одному — 6 кандидатів на посаду Президента України, а в іншому лише одне запитання — «чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?» І всього два варіанти відповіді: так чи ні”.
Понад 90 відсотків учасників проголосували – “За”.
Наприклад, в Донецькій області “За” проголосувало 83 відсотки людей, в Києві – 92, Севастополі – 57, на Львівщині – 97.
І лише впродовж грудня Україну визнали близько 40 країн світу. За українську незалежність боролися як звичайні українці на революціях, так і справжні патріоти в стінах Верховної Ради, яких нині з нами вже немає. Звісно, один із таких – Левко Лук’яненко, якого називають батьком української незалежності. Саме він написав «Акт проголошення незалежності України».
«Такий цікавий факт про Левка Григоровича: що його день народження співпадає з днем нашої незалежності. Тобто 24 серпня».
І таких людей чимало: Чорновіл, Стус — всі вони поклали своє життя за нашу незалежность, яку зараз ми також захищаємо.
“24 серпня став для українців особливим та знаковим днем. Хоча до повноцінної незалежності українцям ще потрібно було пройти багато випробувань, 1991 рік показав усьому світу, що ми вільний та сильний народ, який ніколи не зрадить ідею самостійності та свободи і продовжить боротися до кінця, як ми це робимо і зараз”.
