«Я був снайпером без руки»: історія бійця з позивним «Мерлін»
У 2016 році Максим, позивний «Мерлін», почав навчатися снайпінгу. Після аналізу бойових дій в Іловайську, Дебальцевому та під час АТО він зрозумів, що не хоче працювати безпосередньо в зоні стрілецького контакту, і пішов на курси снайперів.
До початку повномасштабного вторгнення Максим жив на два міста – Київ і Дніпро. 24 лютого 2022 року він отримав повідомлення про початок великої війни. Вже того дня зібрав військові речі, зброю, амуніцію, відвіз кота та автомобіль батькам і поїхав на точку збору добровольців. Так він опинився у Дніпровському аеропорту.
Перші дні там стали для нього одним із найбільших стресів у житті. Постійні прильоти, паніка, відсутність чіткого розуміння ситуації та лише близько 40 секунд, щоб сховатися після попередження про удар. Одного разу по радіо передали: «Снайпер на кришу». Максим піднявся на дах і побачив у небі червону точку. Після команди відкривати вогонь він зробив кілька пострілів. Згодом з’ясувалося, що це був розвідувальний дрон. Після влучання поблизу апарат почав повертатися до місця запуску, що дозволило визначити позицію диверсанта.
Незабаром Максим зламав праву руку – ту, з якої стріляв. Але людей не вистачало, тому він продовжив чергувати. «Я був снайпером без руки», – згадує він.
В аеропорту траплялися і курйозні ситуації. Одного разу військовий, побачивши у прилад зграю собак, вирішив, що це ворожа ДРГ. Якби в нього були боєприпаси, він міг би відкрити вогонь. За словами «Мерліна», такі випадки були небезпечними, адже через постійний стрес і страх люди могли помилково прийняти своїх за ворога.
Перші чотири місяці добровольці провели в аеропорту. Згодом у Максима з’явилося бажання побачити противника не просто як загрозу, а безпосередньо в прицілі. Він почав готуватися до одиночних і групових виходів та вивчати лінію фронту.
Так він потрапив на Донеччину, де працював добровольцем у взаємодії з бійцями 128-ї бригади ТрО. Перший бойовий вихід став для нього важливим уроком. Група вирушила на позицію, не маючи достатньої розвідки, не знаючи шляхів відходу та підходу, висот і точних відстаней. На щастя, тоді вони не зробили жодного пострілу. Максим переконаний: якби відкрили вогонь, це могло стати кінцем для всієї групи.
Особливо йому запам’яталося село Шевченкове на Донеччині. Попри зруйновані будинки та майже повну відсутність місцевих жителів, там він побачив багато української символіки: книги Шевченка, український гімн у будинку місцевої вчительки. Для нього це стало важливим відкриттям на тлі розмов про «русский мир» на Донбасі.
В одному з епізодів у Шевченковому Максим ледь не відкрив вогонь по своїх. Вночі він зайшов до будинку, де побачив трьох військових. Через темряву та напруження їхня поведінка здалася йому підозрілою. Ситуацію вдалося швидко зняти завдяки тому, що Максим заговорив українською. За його словами, чіткі фрази допомогли людям зрозуміти, що перед ними свій.
Поступово «Мерлін» почав збирати бойовий досвід інших снайперів, створювати методичні матеріали та програми підготовки. У 2023 році він офіційно мобілізувався до ЗСУ, став командиром взводу та почав працювати зі снайперами на Запорізькому напрямку.
Підготовка до контрнаступу тривала майже рік. Військові вивчали лінію фронту, позиції противника, його озброєння, зміни в укріпленнях та можливі слабкі місця. Під час спостереження снайпери знали, де перебувають ворожі військові, як часто вони виходять на позиції, хто є командиром і як саме поводиться.
Одним із найважчих епізодів стала атака біля Камишувахи. Під час ракетного та касетного удару Максим із побратимами опинився неподалік епіцентру. Поруч загинули та були поранені люди. Його товариш Вітя, попри прохання сховатися, вибіг до автомобіля. російський удар буквально прошив машину уламками. Максим уже подумав, що друг загинув, але через деякий час Вітя зателефонував і повідомив, що живий. Йому перебило обидві ноги.
Під час контрнаступу снайпери вже діяли значно організованіше. Їхнім завданням було прикривати наступ українських сил, зокрема знищувати кулеметників, командирів та інших військових противника, які могли завадити просуванню українських підрозділів.
На одній із позицій групі навіть допоміг випадковий «п’яний дід», якого везли на заміну іншому військовому. Через нього російський дрон сприйняв групу як звичайних військових, а не снайперів. Згодом по позиції завдали лише кількох мінометних ударів, хоча раніше її постійно накривали артилерією.
Під час виконання бойових завдань «Мерлін» отримав травми. Однак через те, що не знав, як правильно документувати поранення, спочатку не оформив їх належним чином. Згодом інвалідність йому встановили у зв’язку зі службою в армії.
Під час роботи на Запорізькому напрямку Максим також познайомився з Надією Савченко. Вона жила неподалік від українських військових. За словами «Мерліна», Савченко домоглася проведення питної води до частини села, звернувшись до різних інстанцій та залучивши необхідне фінансування.
Позивний «Мерлін» Максим обрав сам. Він дізнався, що Мерлін – володар лісу та лісових звірів, а снайпер, на його думку, теж живе дещо відокремлено від основних сил, постійно маскується і працює в тиші.
Говорячи про професію снайпера, він наголошує: це надзвичайно важка робота. Разом зі зброєю та амуніцією боєць може нести 45–50 кілограмів, долати кілометри під атаками безпілотників, а після доби спостереження без сну знову вирушати на позицію. Тому, за словами «Мерліна», снайпером може стати лише дуже мотивована людина, яка готова довго навчатися.
Він також застерігає від сприйняття художніх фільмів як реального відображення роботи снайперів. Сучасна війна постійно змінюється, а дальність стрільби, за його словами, сьогодні може сягати кількох кілометрів.
Окремо «Мерлін» розповів про лист, який свого часу написав перед бойовим виходом. Іноземні військові, які мали досвід війни в Іраку та Афганістані, радили бійцям залишати рідним листи на випадок, якщо вони не повернуться. Максим назвав його «Відкрити, якщо я не повернувся».
У листі він дякує близьким за життя, любов і підтримку, просить батька та брата до кінця життя підтримувати маму і пише про свою найбільшу мрію – сім’ю, будинок та дітей у вільній і квітучій Україні.
Але, мабуть, найважливіша його думка стосується тих, кого він бачив через оптичний приціл.
«В оптичний приціл ти бачиш таких самих людей, нічим не гірших і не кращих. Є симпатичні люди, є приємні, є добрі очі. Вони посміхаються, жартують. Ти просто не чуєш їхніх слів, але бачиш таку саму людину», – говорить «Мерлін».
Водночас він не хоче хвалитися кількістю знищених ворогів, адже за кожним із них стоїть загиблий український військовий.
«В якийсь момент треба подивитися і сказати: а скільки можна нам стріляти один в одного? Може, ви до себе додому підете, ми до себе додому підемо, знайдемо лінію домовленостей і більше такого не повторимо ніколи».
