“Я буду робити все, щоб син повернувся з полону”, – мати полоненого азовця з Дніпра

22 місяці полону. Багато оборонців Маріуполя та “Азовсталі” все ще перебувають у катівнях російських окупантів. Рідні кожного дня сподіваються почути голос свого захисника, звільненого з полону. Наталія, матиазовця з Дніпра, бореться за повернення сина додому. Вона постійно виходить на акції на підтримку військовополонених, а нещодавно рідні бранців організували виставку.

Після боїв за Маріуполь у ворожому полоні опинились понад 2,5 тисячі українських бійців із заводу “Азовсталь”. Один з бранців – чоловік Анастасії.

Нацгвардієць Владислав перебував у полоні страшні22 місяці. В останній день січня його повернули додому. Тоді вдалося обміняти 207 наших оборонців. Анастасія одразу помчала на зустріч з коханим.

У полоні досі залишаються понад 900 азовців. Один з них, син Наталії. Він пішов служити у 2020 році, бо більшість чоловіків в родині Наталії – військові.

“Син давно вирішив, що піде в армію, а саме в “Азов”. Йому було лише 20 років”, – каже мати полоненого Наталія.

Погані передчуття у мами бійця з’явились ще до 24 лютого. Син нічого не казав, але жінка щось відчувала.

“Він мені зателефонував десь 22-го і сказав: «Мамо, я надіслав свої речі». Це мене насторожило. Я запитала лише одне: «Ноутбук там є?». Він такий, що ніколи не розлучався зі своїм ноутбуком. Він сказав, що так, і я зрозуміла, що щось має статися”, – сказала вона.

Під час блокади Маріуполя мати з сином не регулярно, але спілкувались. Однак 4 травня від нього прийшло повідомлення.

“Написав, що все у нього добре. В останню переписку я попросила його скинути мені своє фото, але він сказав, що тут поганий інтернет і він не може скинути. Я зрозуміла, що справа не в цьому. Нехай я його не буду чути, але нехай він тільки залишиться живим. Я була в Дніпрі, але думками я була там, поряд з сином”, – зазначила Наталія.

З травня 22 року Наталія почала рішуче діяти, аби повернути сина додому.

“Перша думка була знайти його. І тому я почала телефонувати на всі номери телефонів, які я мала. Мені вдалося знайти військову частину та патронатну службу”, – розповіла вона. 

Дізнавшись, що син у полоні в Оленівці, жінка почала боротьбу за його повернення. Дзвінки по 4 години в Червоний хрест, регулярні поїздки в Київ до Координаційного штабу,  вуличні акції та організація виставки про бранців. Все, аби привернути увагу суспільства та тих, хто займається обмінами.

“Потрібно телефонувати до координаційного штабу, якщо ви знаєте, що ваша рідна людина зникла. А далі вам нададуть інструкції, як діяти. Я не рекомендую заходити на російські сайти і писати там, тому що ви не знаєте, що може статися далі”, – наголосила Наталія.

Кожного разу Наталія вдивляється в обличчя тих, кого обміняли. Шукає списки з прізвищами, сподівається почути голос сина. Це важко, але жінка каже – зараз час не плакати, а боротися.

“Сказала мама одного з хлопців, що коли ми бачимо ці списки, ми відчуваємо себе спустошеними. А потім ми оговтуємося і розуміємо, що потрібно боротися далі. Якщо я можу якось вплинути на цю ситуацію, то я зроблю все можливе, щоб він повернувся”, – додала вона.

Читайте також: На Дніпропетровщині батько після смерті дружини сам виховує 9 дітей