Понеділок, 11 Травня, 2026, 17:49:32
Новий рік — час тепла та родинності, але для мільйонів українців це свято вже не вперше проходить далеко від рідного дому. Майже 200 тисяч людей приїхали до Дніпра, рятуючись від війни, і саме тут — серед нових, незнайомих для себе вулиць, почали з нуля будувати своє життя і нові спогади наново. Команда ДніпроTV весь рік збирала історії тих, хто пережив жахіття війни, але зумів підвестися. І сьогодні ми готові розповісти вам про незламних людей, для яких Дніпро став другою домівкою.
Дмитро Зуєв – переселенець з Маріуполя. До повномасштабного вторгнення чоловік працював у місцевому водоканалі, мав стабільну роботу і звичне життя. Але війна забрала все.
«У Маріуполі я працював майже 10 років, до повномасштабної війни. Коли почалася війна, наш водоканал також допомагав людям: розвозили воду, продукти», — каже переселенець, працівник КП «Дніпроводоканал» Дмитро Зуєв.
Коли Маріуполь на очах перетворювався на руїни, він з родиною був вимушений тікати. Після пережитого вони знайшли прихисток у Дніпрі. Тут почали все з чистого аркуша.
«Роботу я знайшов завдяки тому, що раніше працював у водоканалі. Моя перша думка була одразу піти туди, а мій друг із Маріуполя поїхав зі мною. Ми разом влаштувалися на роботу і зараз тут працюємо», — каже він.
Спочатку Дмитро працював слюсарем. Але завдяки знанням і працелюбності став керівником. Він не боїться складної роботи і разом зі своїми колегами завжди виїжджає на аварійні виклики. Він полюбив Дніпро, як рідний дім, але мрія повернутися до Маріуполя не згасає:
«Дуже хочеться додому, у Маріуполь, у рідне місто. Там хатина, усе, як кажуть. Мати там залишилася. А ці рашисти бомблять наш окупований Маріуполь».
А за плечима цієї причепуреної, усміхненої жінки – нелегка історія вимушеної релокації бізнесу. Юлія родом з Покровського району, де протягом 10 років вони з сім’єю будували ресторан у селі Гришине. Заклад був улюбленим серед місцевих, де вони відзначали свята у колі близьких та рідних.
«До нас приїжджали гості з інших довколишніх міст. Здається, немає родини з Покровська, яка б не відзначала у нашому кафе якесь свято. Думаю, у кожного мешканця міста є фото з нашої літньої тераси. На території були фонтани, зони відпочинку, альтанки. Ми організовували весілля на 200 осіб. Це було дуже масштабно, дуже круто», — ділиться власниця релокованого кафе Юлія Черкашина.
«Звичайно, були сльози і нерозуміння, як далі жити. Це був не просто бізнес — це була душа, сімейний бізнес. Ми починали взагалі з нуля, не розуміючи нічого в цьому. Це наша душа, поряд зі мною в закладі завжди була моя дитина, яка росла просто на очах. Тому я не хочу це згадувати, я просто не хочу нікому такого побажати. Це ніби світ просто рухнув, залишилося тільки питання: як жити далі? Досі мурашки, коли згадую про це», — каже вона.
«Колись Дніпро стане для нас рідним. Ми дуже вдячні цьому місту, що воно нас прийняло, і людям, які живуть тут у ЖК — вони щиро люблять наш заклад. Але все одно хочеться повернутися додому, ми все відбудовуватимемо самі, по цеглі складати», — зазначила Юлія.
«Думали, що обійдеться, але щоразу, коли о 10 вечора доводилося ховатися в підвал, а зранку ще треба було готувати їжу… Ночували ми теж у підвалі перші дні, а взагалі днів 16 там перебували. До цього два місяці спали просто на підлозі в коридорі. Взяли три сумки, схопили те, що давно складалося, вони були готові про всяк випадок. Взяла дітей, домовилася з перевізником — і нас о 5 ранку забрав перевізник і відвіз до Дніпра».
«За ці три роки було стільки допомоги, що мені тепер хочеться самій її віддавати, передавати цю допомогу».
За роки великої війни Дніпро став другим домом для вимушених переселенців, які приїхали сюди без упевненості в завтрашньому дні. Війна переплела долі всіх українців, зробила наш біль спільним. Але за кожною історією — окрема людина, окремі плани і надія. Але мрія – одна на всіх. Повернутися в рідний дім.
Читайте також: Дніпро піклується. Як підопічні територіальних центрів створюють різдвяний настрій та допомагають ЗСУ
