Чому мешканців Тритузного змушували мовчати?
Колись родючі землі, ошатні садиби і дзеркально чисті озера стали отруєною пустелею. Ціле село зникло з мапи Дніпропетровщини. Це колишнє Тритузне, що у Кам’янському районі. Чому люди були змушені залишити свої домівки, а хати розбирали по цеглинах? І яка єдина будівля залишилась серед закинутих заводів і бур’янів? Наші журналісти вирушили у Тритузне — село-примару, яке досі дихає минулим.
Ця церква серед промзони – чи не єдиний мовчазний свідок того, що тут колись вирувало життя. Це було село Тритузне, тут жили сотні людей. Втім, після 2-ї світової війни воно стало примарою. Місцевим дали тільки два тижні, аби перепоховати рідних, що покоїлись на цвинтарі, і поїхати звідси.
Тритузне — давнє козацьке поселення, яке мало власні традиції, хати та господарства. У повоєнні роки радянська влада вирішила: на його місці має постати промисловий гігант – азотно-туковий завод.
«Цей період можна визначити як час, коли почалося, власне кажучи, протистояння між селом і заводом. Завод поступово почав нищити село: відходи виробництва виливалися просто на селянські городи, були постійні скарги. Потім почали будувати кам’яний кар’єр, який поглинув кілька селянських садиб. Згодом збудували цегельний завод, і селян знову змусили переселятися», – розповіла кандидатка історичних наук, авторка книги «Невідоме Тритузне. Слідами зниклого села» Наталія Буланова.
У 1938 року Тритузне увійшло у склад тодішнього Дніпродзержинська. А вже за 15 років було майже повністю поглинуто територією одного з найбільших об’єктів військово-промислового комплексу СРСР – Придніпровського хімічного заводу.
«Фактично випробування ядерної бомби здійснювалося на ядерному паливі, що вироблялося тут. Тому саме тут залишилося так багато шкідливих відходів, які фактично знищили це село», – зазначила Наталія Буланова.
Балки, яри, кручі і озера засипалися відходами виробництва.
«Були такі випадки, коли виливалася пульпа, і мешканці користувалися цією гарячою водою, не знаючи, що вона була радіоактивною», – зазначила Наталія Буланова.
«Тоді всім наказали мовчати, ніхто нічого не знав. У нас бані не було, нічого. І ми купалися, грілися в цій воді — радіоактивній. Буває, вона була десь метр завглибшки, і коли сильний напір, коли випускали з цеху, він був такий сильний, що тебе кидало, і можна було напитися цієї води», — каже колишня мешканка села Тритузне Галина Головко.
Тільки в пам’яті старожилів збереглося, якими чистими й мальовничими ці краї були колись.
«У нас тут було таке… У нас був справжній рай! Ви знаєте — рай, що називається. У нас було багато землі, багато квітів, цвіла черемха, сирень. Ми ходили сюди, до Дніпра, там були луки, озера: Закітне, Глибоке, Ракітне. Ми їздили на велосипедах, косили траву для кроликів і купалися…», — згадує Галина Головко.
Тут, серед руїн пам’яті, дослідниця Наталія Буланова віднайшла забуту історію. Вона роками збирала документи, архіви та спогади і видала книгу «Невідоме Тритузне. Слідами зниклого села». Це й дало поштовх у пізнанні історії місцини.
«Моє дослідження почалося досить дивно, тому що я отримала листа від мешканця вулиці Колоусівської — українського інтелігента, інженера Миколи Котова, який писав про село Тритузне. Йому було дуже боляче, що це село зникло, що там багато його родичів було репресовано, пам’ять про яких треба зберігати. Я планувала з ним зустрітися, але через низку справ це сталося лише через пів року, коли Миколи Котова вже не було в живих. Тому я взяла собі за обітницю виконати його заповіт, написаний у листі, і створити дослідження про село Тритузне», — сказала Наталія Буланова.
Колись центральна вулиця села Тритузного. По обидва боку вона рясніла будинками. Та зараз тут – лише бур’яни.
Родину Галини у 1960 році примусово виселили з нового будинку, який будувала уся родина. Жінці тоді було 16. Її матір із трьома дітьми змушена була покинути рідне село. Пам’ятає, як розвивались події надзвичайно точно.
«І раптом, у 1960 році, помирає наш батько у віці 45 років, і до нас прийшли та почали складати опис на виселення. Це було справжнє страхіття. Сім’ї дали 4 сотки землі під коксохімічним заводом», — каже Галина Головко.
Хати люди розбирали по цеглині, забирали матеріали, аби збудувати нові оселі в інших селах.
«Розбирали самостійно, почали розбивати. Поки розбирали… шлакоблоки були на глині, тож розбиралися нормально. А коли завантажували в машину і розвантажували на посьолку, поки довезли до селища Будівельників, з тих шлакоблоків вже залишилася лише труха, один шлак», — сказала вона.
Разом із житлом — зникла й ціла історія.
Чи не єдине, що вціліло з того часу, — церква. У 1784 році її збудували на честь святителя Миколая. Після цього споруда пережила пожежу, закриття радянською владою та декілька її перебудов. Певний час храм навіть використовували як складське приміщення для хімічного заводу. Зараз триває реставрація споруди.
Колись тут були гарні розписи, ми бачимо фрагменти, які залишилися, але із-за тодішньої радянської політики релігійного життя і релігійних будівель були понищені фрески, які були у цьому храмі старовинні. І ми бачимо, що тут залишилися трошечки десь якихось орнаментів, якихось трошечки залишків, але в загальному було. Але в загальному було все зафарбовано, все було знищено.
Церква посеред закинутих заводських цехів та підприємств й донині є живим символом Тритузного. І сюди на служби часто приїздять люди, що колись жили у селі.
«На фасаді цього храму зображені козацькі хрести. Тобто цей храм дихає етносом українського народу. Люди в селі були дуже патріотичні, українці, які усвідомлювали свою етнічну приналежність. Вони завжди підтримували Україну. І цей храм є важливим історичним явищем, яке підтримує український народ. Це майже все, що залишилося від пам’яті цього села. Ще трохи збереглася шоста сотня, але цей храм — основне», — розповів отець Віталій, настоятель Свято-Миколаївської церкви.
Зараз Тритузне – село-примара, яке залишилось у серцях колишніх мешканців і на сторінках книги. Пам’ять, яку не змогли стерти ні бетон, ні час.
Читайте також: Ансамбль «Зоряночка» за рік задонатили на ЗСУ 25 тисяч гривень
