Боєць 108-ї бригади «Крук»: «Три дні трималися під вогнем, щоб врятувати побратима»
З початком війни Костянтин із бойовим псевдо «Крук» вивіз дружину й дітей за кордон, а сам повернувся до рідного Києва та вступив до лав «Правого сектора». Спочатку воював стрільцем, згодом — бойовим медиком.
Медичної освіти у Костянтина не було. У цивільному житті він здобув вищу освіту за спеціальністю «інженер-механік», а останні 10–12 років працював підприємцем. Однак у «Правому секторі» зрозумів, що бракує медиків, тому почав навчатися. Допомогли госпітальєри — здобув сертифікат парамедика. Згодом продовжив свій шлях у 67-й окремій механізованій бригаді, але як доброволець, неофіційно. Після цього мобілізувався до 108-ї окремої бригади тероборони.
— Мотивація в мене була одна: захистити країну, — каже «Крук». — Загалом, я звик захищати, стояти за правду. Мені навіть на думку не спадало виїхати за кордон. Не хотілося б після закінчення війни пояснювати синові, чому я втік.
— Хто ви зараз за посадою?
— Тут, у 108-й Кодацькій бригаді ТрО, так само як і в «Правому секторі», спочатку я був стрільцем. Воював у піхоті. Потім став взводним медиком. Нещодавно перевівся до медпункту — на «медевак».
— Як обирали бригаду?
— Дізнався від знайомих хлопців, що 108-ма — одна з найбільш адекватних частин. Поїхав пересвідчитись у рекрутинг бригади, поспілкувався, подивився… Мені сказали, що потрібні медики. Тому вибір був очевидним. Тим більше, що я родом із Дніпропетровської області. Пройшов «учебку», потім — у стрілецьку роту, де приступив до виконання бойових завдань. Працював як піхотинець, але за потреби виконував і обов’язки медика. На передку не можна просто сидіти й чекати, поки з’явиться робота. Щоб вижити, треба копати. Цьому тут добре навчають! Виконував також повсякденні обов’язки — те, що наказував старший позиції.
— Як почувалися на «нулі»?
— Щиро, мені дуже подобалося в піхоті. Тут дружні хлопці, які намагаються підтримувати один одного й працювати як єдиний організм. Коли виїжджаємо з позиції — у кожного починається своє життя. А коли повертаємось на «нуль», знову гуртуємось. І зараз, коли я перевівся до медпункту, мені бракує цього піхотинського запалу. Там з’явилися друзі, з якими я готовий піти у вогонь і воду. Пригадую, якось ми підбили ворожий «Мавік», і нас почали інтенсивно обстрілювати з міномета та «кошмарити» FPV. Але хлопці жартували так, що здавалося, наш регіт після кожного «приходу» лунав гучніше, ніж сам вибух. А ще знімали відео, намагалися перетворювати негатив передової на позитив. Це можливо, якщо тебе оточують люди одного духу. З часом цього навіть бракує. Ти за цим сумуєш.
— Зараз ви берете участь в евакуаціях. Нещодавно допомагали молодим цивільним хлопцям, які постраждали від російського FPV…
— Так, допомагаємо і нашим бойовим побратимам, і цивільним. Востаннє це були зовсім діти — 16–19 років. Їх же не кинеш. Рятували командою. Є відповідальний медик, який керує. Я виконую лише те, чому навчений. Уся робота на «стабіку» керована. А от на «медеваку» або в окопі доводиться приймати рішення самостійно.
Був випадок, коли три дні намагалися евакуювати побратима з дальньої позиції. Щодня по 10 разів пробували вийти, і щоразу нас переслідував то ворожий «Мавік», то FPV. Але, на щастя, все закінчилося добре.
— Можете розповісти про цю евакуацію докладніше?
— Наші піхотинці йшли на позицію вранці, коли прилетіло FPV. До окопів не дійшли метрів сто — один отримав поранення середньої тяжкості. Його затягнули в безпечне місце. Я надавав консультацію по внутрішньому зв’язку, щоб підтримали його стан, і весь час намагався дістатися до нього. Але вдень це було нереально — постійно курсували ворожі дрони. Якщо щось намагаєшся зробити, починався обстріл із мінометів та артилерії. Довелося пересуватися вночі. Та росіяни моніторили ситуацію і вночі — знали, що в нас є поранений, і що ми його рятуватимемо. Коли поверталися назад, навіть скористалися димовухою. Пощастило — вітер дув у бік ворога. Затягли пораненого побратима за перевал та чекали на «медевак». Перша машина, що їхала, підірвалася на міні.
Друга прибула наступного дня… Зараз той боєць одужує під надійним наглядом у лікарні.
— Чи будете й далі, після війни, займатися медициною?
— У мене є бажання стати психологом. Зараз я закінчую відповідне навчання. А ще планую вступати на спеціальність «медичний психолог».
— Ви хочете працювати з військовими?
— Так. Я розумію, що дуже багато військових потребуватимуть психологічної допомоги. Фах медичного психолога буде актуальним ще довго. Я сам маю контузії та певний бойовий досвід, тому добре усвідомлюю, як важко після стресів, отриманих на полі бою, адаптуватися до цивільного життя.
— Чи є у вас якісь цілі, окрім професійних?
— До війни я мріяв купити літак. Дивився телепередачу про хлопця, який облетів усю Європу. Потім у Києві з сином заїхав на спорткомплекс «Чайка» й випадково познайомився з керівником закладу. Він — пілот — провів нам екскурсію літаками. Я зрозумів, що це не щось фантастичне й не потребує мільйонів. Кошти — як на звичайну автівку. Заправив, заплатив за «паркування» — і в небо! Тож маю надію, що після війни повернуся до цієї мрії.
Приєднуйтесь до лав 108-ї Кодацької бригади ТрО. Телефон рекрутингового центру: 0 800 337 803.
Читайте також: Партнерство задля підтримки ветеранів: у Дніпрі підписали меморандум про співпрацю для розвитку програми «Надійне майбутнє»
IMG 2686
IMG 2687
