Батько, син і невістка: як одна родина Павленків рятує життя у Дніпрі
У цій родині медицину обирали не заради продовження сімейної традиції. Батько понад 40 років працює анестезіологом, а його син і невістка стали хірургами. Усі троє щодня рятують життя в лікарні швидкої допомоги Дніпра. Як професія об’єднала родину Павленків — далі.
У цій родині розмови про роботу не закінчуються після завершення зміни. Операції, складні випадки, чергування та пацієнти — частина і професійного, і сімейного життя. Олександр Павленко — анестезіолог, його син Дмитро та невістка Владислава — хірурги. Усі троє працюють у лікарні швидкої допомоги Дніпра.
«Я в цю лікарню прийшов після закінчення інституту і інтернатури в 1985 році. Це 41 рік. У мене мама працювала акушеркою, мала відношення до медицини. І коли я навчався в молодших класах, тоді дуже їй хотілося, щоб я пішов у лікарі. Мені це дуже не подобалось. Я спортсменом хотів стати, а не лікарем. А під кінець, десь після 9 класу — мене тоді вже ніхто не агітував. Уже у самого появилась така думка – стати лікарем. І після 9 класу почав цілеспрямовано готуватися до вступу», — завідувач відділення інтенсивної терапії Олександр Павленко.
Дмитро з дитинства бачив медицину зсередини. Адже мати працює медсестрою в реанімації міської лікарні, батько — анестезіологом.
«Я гадаю, що більша частина дітей беруть приклад зі своїх батьків. Але в мене не було такого, що хтось працює в іншій професії, а інші лікарі. Вони обидва — медики, я бачив себе тільки в медицині. Коли вже прийшов час вибирати професію, я сказав, що буду йти в медицину. Вони мене почали відмовляти, що це важка праця, це все треба через себе пропускати. Але я все це бачу і думаю, що я ще хочу. Я хочу допомагати людям, тому і вибрав цю професію», — лікар-хірург Дмитро Павленко.
Дмитро вступив до Дніпровського медичного університету та зрештою обрав хірургію. Зараз працює у відділенні політравми. Серед його пацієнтів — військові та цивільні з вогнепальними й осколковими пораненнями.
«Якщо ми кажемо про поранення, це вогнепальне осколкові поранення, як у цивільних, так і у військових. Найчастіше це військові до нас потрапляють, згідно етапу медичної евакуації, ми — перше місто, котре приймає військових. І ми вже тут надаємо їм необхідну медичну допомогу, тобто якщо потрібно його ургентно оперувати, ми вже оперуємо у стінах нашої лікарні», — Дмитро Павленко.
У Владислави ж медиків у родині не було. До лікарської професії вона прийшла самостійно. А хірургія стала її вибором уже під час здобуття освіти.
«Так вийшло, що цікавила медицина. Математику я не знала. Більше було до біології, до медицини. І так вступила. І під кінець навчання, коли всі почали вже працювати, курсу з четвертого, пішла працювати в хірургічне відділення медсестрою. І як-то так життя перегралося, залишилася у хірургії», — лікарка-хірургиня Владислава Павленко.
Тепер працює пліч-о-пліч із чоловіком. Познайомилися вони в лікарні, коли були колегами в одному відділенні. Згодом спільна робота стала початком їхньої особистої історії. Нині подружжя разом уже два роки.
«Як показує життя ще з інституту, дуже важко потім стає спілкуватися з людьми, які не з медицини. Ну, в плані, не всі тебе розуміють, коли в тебе нічні чергування, не всім, там, чоловікам це подобається, що це воно таке, що ти там робиш. Перший час було складно, тому що там, ну, щоб особисто на цю роботу не перекладати, не сердитись так, як ти на когось не посердишся. Зараз з роками, напевно, вже також адаптацію пройшли роботи з друг з другом, вже спокійненько працюємо», — Владислава Павленко.
У хірургії не буває цілком передбачуваних ситуацій. Анестезіологія також вимагає постійної уваги й відповідальності. Та для кожного з Павленків головна мотивація залишається спільною — допомогти людині одужати.
«Мотивує, коли, скажу так, коли ти прооперував людину. Неважливо, що. Наприклад, жовчний міхур. Прооперував, обрав, все нормально. Людина страждала багато часу від цієї хвороби, потім вона зібралася з мислями, прийшла до тебе, вона довірилася тобі як лікарю. Ти її прооперував і потім вже, коли людина виписується вже посміхаючись і ти з нею обнімаєшся і розумієш, що ти вже зріднився, скажімо так, з цією людиною. І вона, і їй стало легше. І ти отримуєш зворотній зв’язок від цієї людини. Це дуже важливо, я гадаю, для будь-якого лікаря. Розуміти, що все, що ти робиш, це не просто так», — лікар-хірург Дмитро Павленко.
Читайте також: Пісня як терапія та стимул жити: історія незламного хору «Срібні перлини» у Дніпрі
