Алея пам’яті: чому родини полеглих військових сперечаються за портрети?
У кожному районі Дніпра – свої Алеї пам’яті. Тут вшановують загиблих військових, розміщуючи їхні портрети та історії. Експозиції змінюються кожні кілька місяців. Проте на одній із алей у Новокодацькому районі частина портретів стала постійною. Це рішення і стало причиною конфлікту.
«Я хочу, щоб він тут стояв. Коли настане мир – тоді хай роблять що хочуть. Я сама прийду і його звідси приберу, навіть не буду заважати. Але на дану хвилину мені він тут потрібен. Я на роботу йду – заходжу до нього, з роботи йду – заходжу до нього», – каже мама полеглого військового Наталія Зубарєва.
Ініціаторами стали родини загиблих військових. Вони зазначають, що зробили це, аби пам’ять про їхніх рідних не зникала з алеї.
«Не влаштовує, що портрети змінюються, що через три місяці фото мого батька і брата знімають і я не знаю, де воно й що з ним. Він же не “поював” три місяці і не пішов додому. Ідея встановити саме ці фото виникла у нашої родини, у мами моєї. Ми зв’язалися з іншими родинами, запропонували, як хочете — не хочете? І всі погодились. Всі десять родин, які тут розміщені, погодились. Ми зустрілися, списалися, обговорили все, вибрали формат, щоб він не займав багато місця», – каже донька та сестра полеглих військових Ганна Плиска.
Ганна додає, що пропозицію робили родинам, які й раніше підтримували ідею індивідуальних портретів:
« – Ви особисто запропонували родинам, чи написали в спільний чат?
– Ні, у нас немає спільного чату. У чаті, де ми раніше були з Любов’ю Миколаївною, нас видалили. Тобто підтримувати спілкування з рештою 170 родинами ми не можемо.
– Чому видалили? Тому що, коли стало питання про цю площу – що робити далі і як робити далі, ми почали пропонувати ті самі фото, якийсь розвиток. Любов Миколаївна сказала: “ні, цього всього не буде”».
За словами ініціаторів, формат можна розширювати, не порушуючи простору:
«Я вважаю, що у міста повинна бути якась загальна, одне загальне місце пам’яті для всіх хлопців. Але у кожному районі це можна робити так, як робимо ми. Навіть якщо це буде багато – ми вже маємо ідеї, як додавати нові фото, щоб усі помістились і це не заважало», – каже Ганна.
Втім, така ініціатива викликала обурення серед інших родин військових. Вони зазначають, що рішення не було спільним і зачіпає тих, чиїх рідних тут не зображено:
«Треба зібратися усім родинам, обговорити, запропонувати, що є така думка: ми хочемо ось так. Як ви вважаєте? Давайте більшістю приймемо рішення. Не можна просто прийти і на чужому місці повісити фотку, бо мені від цього легше», – каже сестра полеглого військового Тетяна Білозуб.
«Наші рідні, наші Герої – вони всі рівні. Кожен хоче підійти до свого Героя та поставити квіти. Але поставити всіх у першому ряду неможливо – у нас їх понад 400 у районі», – додає дружина полеглого військового Олена Наріжня.
Противники самовільного встановлення портретів також наголошують на обмеженнях простору через підземні комунікації:
«Коли ми створювали цю площу, писали офіційні запити: чи можна встановлювати конструкції. Тут проведені комунікації, є полив, освітлення. Ми брали план, перевіряли, яку вагу можна встановлювати, як це робити. Навіть дерево садили, усе узгоджували», – повідомила мама безвісти зниклого військового, голова ГО «Родина янголів» Любов Коваленко.
За її словами, хаотичне встановлення портретів може створити візуальний безлад:
«Якщо всі родини поставлять свої портрети й прапори, це перетвориться на суцільний хаос», – каже Любов.
У Дніпрі вже сформовані підходи до вшанування загиблих: конструкції зі змінними портретами на Алеях пам’яті, вручення медалей «Захисник Вітчизни», меморіальні таблички на школах. Схожі практики застосовують й в інших містах України.
Заступник голови Інституту національної пам’яті Володимир Тіліщак зазначає: стихійне формування меморіалів часто викликає суперечки. Єдиних стандартів в Україні наразі немає, але вже напрацьовані базові принципи, зокрема – рівність у вшануванні кожного загиблого:
«Під час війни складно сформувати сталі практики. Це постійний процес діалогу родин, побратимів, суспільства та влади. Лише спільним діалогом формуються практики, які стають сталими. Кожен має рівне право на вшанування та збереження пам’яті».
Психологи додають, що суперечки стосуються не лише формату меморіалів, а й глибоких переживань втрати:
«Ритуали допомагають людям комунікувати свій біль із суспільством. Вони показують, що людина перебуває у стані горя», – зазначила голова міжнародної асоціації психологів Лариса Рибик.
Водночас такі меморіали можуть по-різному впливати на дітей, які щодня бачать портрети загиблих:
«Раніше дитина йшла в школу і бачили одного загиблого тата, зараз — 10, 20 чи 100. Це заглиблює дітей у стан горя та втрати», – додає пані Лариса.
Вшанувати рідних можна й іншими способами, наприклад, висаджуючи дерево на честь загиблого. Про альтернативи говорить і сокоординатор проєкту «Вшануй в Дніпрі» Артем:
«Завжди є компроміс і можливість надавати однакову увагу всім сім’ям загиблих. Хвилина мовчання – простий спосіб згадати всіх, незалежно від місця».
Попри різні підходи до вшанування, всі погоджуються: пам’ять про загиблих має зберігатися. Чи вдасться знайти рішення, яке задовольнить усі сторони, залежить від діалогу всередині громади.
Читайте також: У Дніпрі викрито схему продажу викрадених автозапчастин – збитки понад 2,5 млн грн
