Українці розповіли що відбувалось під військкоматами у перші дні повномасштабного вторгнення
Леся Литвинова на своїй сторінці у фейсбуці розповіла про те, що відбувалось під військкоматами у перші дні повномасштабного вторгнення рф в Україну. Своєю розповіддю вона спростувала ту картину, яку розписав Олексій Арестович у своєму пості на фейсбуці, де звинуватив деяких українців, що нібито ті переховувались.
“Вибачте. Зарікалася не писати більше російською мовою. Втім, не читати Арестовича зарікалася також. Але його стільки в моїй стрічці, що раз натискаюся на цей шедевральний пост. І оскільки не впевнена, що цей персонаж вміє читати більше трьох строк державною мовою, все-таки зроблю виняток.
Не знаю, де і кого Арестович шукав у перші дні. Напевно, у нас вся країна була десь в одному місці, а він десь в іншому. Більше я нічим не можу пояснити цей пасаж. Можливо йому варто просто вийти на вулицю і прогулятися до найближчого військкомату?
Нам із чоловіком пощастило. Ми прийшли до військкомату приблизно до 10-ї ранку 25 лютого і вже до 23:00 отримали зброю. Ті, хто прийшов пізніше, чекали на свою чергу більше доби. У деяких військкоматах люди ночували по кілька ночей у дворі щойно подати заяву.
У натовпі, що штурмував двір військкомату, більшість були цивільні. Так, була якась кількість випадкових персонажів, які вважали, що зараз візьмуть калаш і повернуться додому, щоб захищати сім’ю якщо що. Їх було небагато. Всі інші були готові тут і зараз рвати зубами тих, хто наважився заявити, що за три дні захопить країну. Так, зброю хотілося б мати. Але навіть без нього готові були битися всіма доступними способами. В одному кутку двору хтось розливав коктейлі Молотова, в іншому на коліні робив якісь фантастичні кострукції саморобки. Хтось прийшов із мисливськими рушницями, хтось із травматами. У дівчини, з похмурим виразом обличчя, за халявою чобота був великий ніж, явно не призначений для нарізки сиру.
Ближче до ночі, коли більшість вже отримали першу в своєму житті зброю, пару магазинів і пару пачок патронів, хлопець у військовій формі, що з’явився з надр воєнкмату, запитав, хто жодного разу не тримав у руках калаш. Руку підняв майже весь двір. Кілька сотень людей. Короткий інструктаж. Хто стояв ближче – переказували тим, кому не було видно та чути.
Через кілька днів я давала присягу. У недобудованій будівлі посеред ощетинілого міста під акомпанімент вибухів за стіною. Дочитуючи останні слова, несподівано собі розплакалася. Ні, не від страху. Просто її текст відгукнувся настільки сильно, що я не впоралася з емоціями.
У самого мого першого командира, що й приймав у мене присягу, в серці стояло два стенти, а про те, що він ще й інсулінозалежний, я дізналася трохи пізніше. Його шістдесятиріччя ми відзначили прямо на позиціях через кілька тижнів. Мені неймовірно пощастило. Мені було що йому подарувати – турнікет, ізраїльський бандаж та гемостатик. У перші дні їх удень із вогнем не можна було знайти. Вони виявилися чудовим доповненням до чаю з термоса біля бочки з дровами. Найбільше боявся, що його не пустять на передній край. І найбільше тішився, коли настав наказ висуватися в Луганську область.
Руда дівчинка Женя, мирний дизайнер, до крові збивала пальці, весь вільний час навчаючись міняти магазин. Іноді вона безуспішно намагалася додзвонитися до тата. Батько не зміг виїхати з Маріуполя.
Художний хлопчик Руслан прийшов у військкомат пішки з Глевахи, де він був на заробітках на будівництві. Його мама та сестра живуть у Бахмуті. Його нічого не цікавило в цьому житті, крім “а коли на передову?”
Грунтовний Сашко найбільше переживає як там без нього його бджоли. У нього 35 вуликів і спочатку він вигрібав весь мед, який ще залишився. для тих, хто служить поряд. Поки що запаси не закінчилися.
Я гадки не маю ким були в мирному житті ті хлопці з мого бата, для родичів, яких я шукала можливість якнайшвидше пройти експертизу ДНК, щоб упізнати тіла. Я точно знаю, що вони не були воєнними. І точно знаю, що вони були сміливцями. Як і десятки тисяч інших, які взяли зброю до рук у перші дні.
Моя стрічка – суцільний некролог. Моя записник на чверть складається з номерів, за якими більше ніхто і ніколи не відповість. Практично у всіх моїх знайомих виють чоловіки, чи батьки, чи діти, чи всі одразу. Ті, хто не воює – прикривають тили і працюють нон-стоп для того, щоб допомогти іншим. За півдня, які я змушена провела нещодавно у Київському Військовому Госпіталі, я зустріла більше знайомих осіб, ніж у долютневі дні на будь-якому заході.
Ви там передайте хтось цьому розумнику, що можливість ходити про ефіри і загрожувати різноманітну нісенітницю, у нього є можливість виключно завдяки тим, кого “вдень з вогнем” він не міг знайти в перші тижні. Не знаю де він пошуки проводив…”, – написала вона.
