222 дні на позиції у 350 метрах від ворога
Військовослужбовець 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике поле» Віктор поділився історією служби на Запорізькому напрямку. Він розповів про дні на передових позиціях, поранення, постійну загрозу від FPV-дронів, важкі погодні умови та моменти, які назавжди залишилися у пам’яті.
На передові позиції Віктор зайшов 3 жовтня 2025 року як стрілець. Тоді ситуація на напрямку вже була складною, однак до позицій ще можна було дістатися автомобілем, а останню частину шляху пройти пішки.
«Від точки висадки до моєї позиції було приблизно два кілометри. FPV вже активно працювали, але ще можна було більш-менш спокійно зайти на позицію», — згадує Віктор.
Спочатку йому повідомили, що позиція добре обладнана і захищена. Однак уже на третій день російські війська атакували її FPV-дронами.
«На третій день позицію рознесли FPV-шками. Мене завалило. Я навіть не встиг повністю залізти у своє місце, коли відчув, що на ногу щось дуже сильно впало. Обвалилася стіна і провалився дах підвалу», — розповідає військовий.
Через темряву в підвалі він не одразу зрозумів, що сталося. Спочатку почув приглушені голоси й навіть подумав, що це можуть бути російські військові.
«На секунду промайнула думка: а раптом це вже росіяни зайшли? Але за кілька секунд почув свій позивний. Хлопці почали мене відкопувати», — пригадує він.
Після цього військові перебралися до іншого будинку з міцнішим підвалом, який знаходився неподалік.
Як згодом з’ясувалося, під час обвалу Віктор отримав перелом кістки стопи. Проте тоді він був переконаний, що це лише сильний забій.
«Я замотав ногу еластичним бинтом і далі ходив, хромав. Уже після виходу з позицій дізнався, що це був перелом, який неправильно зрісся», — каже він.
Через два тижні, під час переходу до тимчасового командного пункту за провізією та батареями для рацій, військовий отримав ще одне поранення.
«Не знаю, чи це був скид із дрона, чи якась пастка росіян. Я отримав осколкове поранення стегна», — згадує боєць.
Згодом його підрозділ зайняв одну з передових позицій, де до російських військових залишалося лише близько 350 метрів.
Найнебезпечнішими були періоди густих туманів. Саме тоді російські штурмові групи найчастіше намагалися просочитися між українськими позиціями.
«Осінь, зима, початок весни — тільки сідає туман, вони починають лізти, проходять між нашими позицімия. Зараз це називають інфільтрацією. У такі моменти вся відповідальність лягає на піхоту», — пояснює він.
Саме тому під час своїх нічних чергувань військовий майже не відпочивав.
«Моє чергування було з першої до четвертої ранку. Якщо бачив, що починає сідати туман, то вже не лягав спати, поки він не розсіювався», — говорить Віктор.
Одного разу він прокинувся від російської мови зовсім поруч із позицією.
«Я прокинувся від того, що почув голоси. Напарник теж говорив російською, але акцент все ж одно відрізняється. Я тихо виліз із підвалу, де ми ночували, і почав дивитися, що відбувається. Виявилося, що до нас зайшов російський військовий. Добре, що він був поранений і без зброї. Вони через двері з напарником поговорили буквально десять секунд, він зрозумів, що потрапив не туди, і втік», — розповідає боєць.
Про інцидент одразу повідомили командуванню, після чого окупанта оперативно ліквідували.
Ще один епізод, який особливо врізався у пам’ять військового, стався після одного з боїв.
«Я знищив російського військового майже впритул. Коли пішов ховати його тіло, то перевірив документи. Побачив, що він воював ще з січня 2022 року. У той момент у мене була дуже сильна злість. Хотілося взяти його ніж, який висів на бронежилеті, і далі його добивати. Але я цього не зробив. Потім ще дуже довго прокручував цей момент у голові», — зізнається він.
Окремим випробуванням для військового стала зима.
«Я дуже важко переношу холод. Коли температура опускалася до мінус 16, ходив у трьох комплектах термобілизни. Почувався як Робокоп», — усміхається Віктор.
Найбільше тоді рятували хімічні грілки, які передавали волонтери.
«Я буквально обліплював ними все тіло. Якби не вони, було б дуже важко. Спав із грілками на шиї, спині», — говорить він.
Не меншою підтримкою стали листи від рідних і друзів.
«Я просив, щоб мені писали про все: що відбувається вдома, як справи у батьків, у друзів, як коти й собаки. Це була моя віддушина. Усі листи я зберіг. На жаль, під час виходу вони намокли під дощем, чорнило розпливлося, але вони досі зі мною», — розповідає військовий.
Найважчим випробуванням за час служби Віктор називає вихід із позицій, який тривав десять днів. Маршрут доводилося прокладати відкритими полями, адже дороги й лісосмуги були щільно заміновані.
«Ми стартували ще в тумані. Треба було пройти приблизно 15 кілометрів. Йшли не дорогами і лісосмугами, а відкритим полем, бо все було заміновано», — розповідає військовий.
Однак невдовзі туман почав розсіюватися. Саме тоді Віктор зрозумів, що група збилася з маршруту.
«Я побачив асфальт і зрозумів, що ми прийшли не туди. Я знав ці дороги — там мав бути бетон», — згадує він.
Військові знайшли бліндаж, перевірили його на наявність мін і перечекали небезпеку. Незабаром їх виявили українські оператори безпілотників, які допомогли скоригувати подальший маршрут.
Згодом командування повідомило про погіршення погоди й порадило виходити під час дощу.
«Зараз розумію — це була помилка. Злива швидко закінчилася, вийшло сонце, і ми опинилися просто посеред відкритої місцевості», — каже військовий.
Саме тоді група потрапила під артилерійський обстріл.
«Перший снаряд упав метрів за сто. Я ще подумав, що, можливо, стріляють по населеному пункту. Але коли другий впав за 50 метрів, зрозумів, що бʼють по нам», — розповідає Віктор.
Він наказав напарнику бігти до високого бетонного паркану, за яким можна було знайти хоча б мінімальне укриття.
«Я забіг першим. Напарник — за мною. І щойно ми опинилися за парканом, над нами з’явився дрон. Майже одночасно туди залетів цілий рій FPV», — згадує військовий.
Вони встигли сховатися за складеними бетонними плитами, які випадково стали єдиним захистом від ударів.
«Ми просто перестрибнули за ці плити. З одного боку нас прикривали вони, а з іншого — густе дерево», — каже він.
Наступні три години стали для військового найстрашнішими за весь час служби.
«З другої до п’ятої години дня нас безперервно накривали FPV-дрони. Просто безперервно. Я сидів і молився. Думав, що ми вже не вийдемо звідти», — розповідає Віктор.
Він пригадує, що вибухи були настільки інтенсивними, що стало важко дихати.
«Я натягнув баф на обличчя, вдягнув активні навушники, щоб мене не оглушило. Усе навколо було в пилюці і пороху», — говорить військовий.
Особливо його дивує те, що російські оператори дронів так і не змогли помітити місце, де вони ховалися.
«Вони розбивали все навколо. За кілька метрів били постійно, а саме туди, де сиділи ми, чомусь не залітали. Я досі не можу пояснити, як так сталося», — каже він.
До вечора російські військові почали хаотично прочісувати дронами всю територію.
«Я зрозумів, що скоро стемніє, вони ввімкнуть тепловізори й знайдуть нас. Треба було будь-що знайти місце для ночівлі», — згадує Віктор.
Він помітив пошкоджену бетонну плиту, під якою залишалося кілька сантиметрів простору.
«Я зрозумів, що можу туди залізти. Сказав напарнику шукати собі таке ж місце. Ми заповзли під плити», — розповідає військовий.
Ніч стала ще одним випробуванням.
«Ми були повністю мокрі після зливи. Першу ніч взагалі не спали, бо було холодно так, як мені ще ніколи не було. А зв’язок майже не працював», — каже він.
Лише наступного дня вдалося повідомити командування про своє місцеперебування.
«Нас майже добу не могли знайти. Добре, що залишилися горіхи, трохи цукерок і вода, щоб ми з голоду не померли», — говорить Віктор.
Другу ніч вони також провели під бетонними плитами.
На третій день українські оператори безпілотників змогли знайти військових. FPV-дроном їм доставили їжу та телефон із картою місцевості.
Однак навіть тоді ситуація залишалася критичною. Територію постійно патрулювали російські дрони.
«Я почав рахувати, скільки часу дрон облітає територію, вилітає за периметр й коли повертається назад. Вийшло приблизно чотири хвилини», — згадує він.
Віктор із напарником вирішили бігти до сусідніх українських позицій.
«Я сказав напарнику: “Біжи, як востаннє в житті. Забудь біль — просто біжи за мною”. Ми бігли через траву, каміння, уламки техніки й будівельне сміття», — говорить військовий.
Коли до українських позицій залишалося близько ста метрів, Віктор почав голосно кликати позивну позиції.
«Я кричав раз, другий, пʼятий… Думаю, якщо вони зараз не вийдуть, то це все. Але потім хлопці все ж вилізли і позвали нас», — згадує він.
Момент, коли вони опинилися серед своїх, запам’ятався назавжди.
«Ми були мокрі, голодні, змучені, кілька діб майже не спали. А хлопці кажуть: “Ми якраз гарячий суп приготували”. Нас нагодували, я перевдягнувся в суху термобілизну, дали зимові спальники. Це було таке щастя, яке словами не передати», — ділиться Віктор.
Після цього військові ще два дні залишалися на позиціях суміжного підрозділу, очікуючи безпечної погоди для подальшого виходу.
Після пережитого Віктор уже не наважувався рухатися без густого туману.
«Ми пережили такі обстріли FPV, що було страшно зробити навіть кілька кроків. До найближчої посадки треба було пройти півтора кілометра відкритою місцевістю. Без туману це було самогубство», — пояснює він.
Однак погода не змінювалася.
«Дві ночі поспіль я прокидався о третій ранку — ідеальна погода. Нам дронами скидали їжу, і я вже почав думати, що при такому розкладі ми можемо просидіти тут до осені», — згадує військовий.
На третій день надійшла інформація про ротацію суміжного підрозділу. Разом із новими військовими мав прийти провідник, який погодився вивести й Віктора з напарником.
Попри побоювання військового, вирушати вирішили вдень.
«Я кажу: “Там після обіду, начебто, дощ буде. Будемо чекати”. А провідник каже: “Ні, будемо зараз виходити”. Була десята ранку, сонце, хмар майже немає», — говорить він.
Шлях виявився виснажливим.
«Ці півтора кілометра здавалися дуже довгими. Я ще міг швидко бігти, але з нами були хлопці, які взагалі ледь йшли», — згадує військовий.
Коли група дісталася лісосмуги, Віктор попередив провідника про ще одну небезпеку.
«Я кажу нашому провіднику: “А ти, взагалі, знаєш, що лісосмуги заміновані?”. Він каже: “Ні, мені не казали цього”. А у мене була карта з мінуванням», — каже він.
Ще близько чотирьох кілометрів військові долали замінованими лісосмугами.
«Коли заходили у траву, то було страшно. Страшно було пройшовши такий шлях на фініші залишитися», — розповідає Віктор.
Зрештою група дісталася іншого населеного пункту, де українські військові надали їм прихисток.
«Наші хлопці розселили нас у підвалах, нагодували, дали інтернет. Я зв’язався з командиром і сказав де ми», — говорить військовий.
Втім, шлях додому ще не завершився. Попереду залишався останній марш-кидок і евакуація автомобілем.
«Хлопці кажуть: “Зазвичай тут тихо, все нормально”. Але тут ми сидимо і шість FPV-дронів один за одним літають. Вони кажуть: “Такого раніше не було”», — згадує він.
Віктор зізнається, що тоді знову почав втрачати надію.
«В мене вже почали опускатися руки. Подумав, що знову доведеться кудись іти пішки багато кілометрів або ночувати в руїнах. Але, слава Богу, машина заїхала», — каже військовий.
Вони успішно залишили небезпечну ділянку фронту та дісталися Запоріжжя.
«Коли вже доїхали до Запоріжжя, то я ще досі не усвідомлював, що ми нарешті це зробили. Були і обійми, і сльози, накрили стіл. Це була дуже щемка зустріч», — ділиться Віктор.
Попри те, що найнебезпечніший етап залишився позаду, деякі спогади й досі переслідують військового.
«У мене була позиція, яка мала назву певної ягоди і коли я чую назву цієї ягоди, мене передергує постійно. Коли заходжу в місця, де багато дерев, теж відчуваю сильний дискомфорт», — зізнається Віктор.
Нині він перебуває у відпустці, однак повернутися до звичного цивільного життя поки що не вдається.
«Мені важко. Дуже багато людей, дуже багато байдужих людей навколо», — говорить військовий.
Найкращими ліками для себе він називає спорт.
«Коли займаюся спортом, у мене вимикаються думки і я відпочиваю», — каже він.
Не менш важливою підтримкою стала поїздка до батьків.
«Був у батьків — теж дуже морально відпочив. Тому що, це місце, де я народився і виріс. У батьків є собака, з якою ми щодня гуляли», — розповідає Віктор.
Військовий зізнається, що навіть у найважчі моменти на передовій його підтримувала одна думка — повернутися додому.
«Є така фраза у Ніцше: “Той, хто знає, навіщо жити, може витримати майже будь-яке як”. Я дуже хочу повернутися додому до рідних, друзів. Я знаю, які в мене ще незавершені справи. Я знаю, що хочу ще в житті зробити. І ця думка не відпускала мене протягом усього періоду, що я там був», — говорить він.
Читайте також: «Свято на пуантах»: у Дніпрі відбувся звітний концерт Дитячої школи класичного танцю
