ЕКСКЛЮЗИВ. Коли завершиться ВІЙНА? Інтерв’ю з КОМБАТОМ.
Він полонив перших росіян з «елітної» Кантемирівської дивізії у перший день повномасштабного вторгнення. Після поранення у голову втратив розсудок. Воював на Сумщині, Харківщині і Донеччині, зокрема – у Бахмуті.
Ексклюзивне інтерв’ю комбата ЗСУ на псевдо Скрипа, в якому він розказав про підлість окупантів, за що можуть отримати на горіхи його підлеглі, та що він буде робити в разі замороження війни.
Підполковник Артур Скрипник служить у Збройних силах України з 19 років. Він пройшов службу в зоні АТО на Луганщині в 107-му реактивному артилерійському полку. Чітко пам’ятає день, коли почалась його війна – 3 березня 2014 року. На момент повномасштабного вторгнення він був командиром роти 93-ї бригади «Холодний Яр».
«Часів о 6 ранку мені подзвонили з дому. Кажуть – війна почалась. Я думаю, та яка війна, ми ще стоїмо в Охтирці на залізничній платформі. Нам довгий час не змогли «пересмєнку» зробити та розвантажити. У нас вже були визначені рубіжі, на які ми мали заходити. Тут визиває командир оборони, що ми на перший рубіж не встигаємо, ми будемо на другому. Ми не встигаємо вже на другий, бо в нас техніка, всі БМП, все на платформах. Поки я відхожу – командир кричить – противник у самому місті. І по паралельній вулиці вже йшла колона росіян», – згадує підполковник.
За годину його рота полонила перших російських окупантів. Ті самі прибилися до колони холодноярівців.
«Противник почав відстрілюватись, але коли ми розгорнули свої гармати БМП, противник одразу здався. У тому бою ми взяли 4 військовослужбовців, якщо не помиляюсь, 4 Кантемирівської дивізії. Це були контрактники від 20 до 26 років. Як завжди, їхня відмазка – ми їхали на навчання, ми заблукали. Я одразу набрав командира батальйону – що ми взяли полонених. Він мені каже – ви прикалуєтесь? Тільки година після того, як ми розвантажились на залізничній платформі. Потім через пів години вийшли на командира батальйону з Офісу президента, бо ці вийшли перші полонені в Україні,» – розповідає підполковник.
Далі були важкі бої за Охтирку та Тростянець. Люди на Сумщині об’єднались і допомагали захисникам. А росіяни вбивали і ґвалтували цивільних.
«В Тростянці дівчата пропадали, находили навіть повішених людей. І це було. Вони дуже нам допомагали в усіх питаннях. Вирішували. Тільки треба було поставити питання – що нам потрібно, вони все вирішували, доставали і генератори, і всі питання закривали. Після того я такого населення не бачив,» – згадує Скрипник.
Ховати побратимів – найважче на війні. Комбат згадує дніпрянина, холодноярівця Влада Скворцова. Йому посмертно присвоїли звання Герой України. Вони пліч-о-пліч воювали на найгарячіших ділянках: «У Тростянці, коли ми заходили, першу спробу робили. Владислава взвод був на лівому фланзі. То він на мене образився, що я його перший раз не взяв. Він розстроївся, по голосу чую. Кажу – Влад, бери свій взвод, бери штурмові групи і нумо зі мною. Він прилетів буквально за 15 хвилин на крилах щастя, що його взвод і він включено і пішли у наступ».
У ті страшні дні були і кумедні моменти, їх комбат згадує з посмішкою: «Я своїм підлеглим механікам ставлю задачу, взяти додатково води, бо це марші, взяти тосол на доливку. Коли я механіку ставлю питання – ти взяв воду? Ти взяв масло, антифріз? Він каже – ні, не взяв. Чому? Та в мене місця немає. Кажу – ану відкривай «ребристий». Відкриваю, а там стоять шоколадки, ящики з шоколадом, а там температура. Звичайно, отримали від мене на горіхи».
Після визволення Сумщини була Харківщина. Важкі бої, ворог завдавав ракетних та авіаударів по піхоті. І Скрипа знову – в епіцентрі подій: «Ми їм зламали хребет, і все їхнє угрупування відмовилось від наступу на Слов’янськ».
Тоді ж він і отримав серйозне поранення у голову. Потрапив під обстріл з Граду.
«Я розсудок втратив. Чотири дні не було мене. Я чотири дні не міг «зібрати раму». Я розумію, що відбувається, в мене пам’ять пропала. Я не міг набрати номер телефону жінки, нічого. Начебто думками розумів, але… Я почав через тиждень вже нормально мислити. Мені писав мій командир батальйону Олександр Сергійович. Він завжди допомагав. І підтримував нас. І він просто написав – у тебе є два варіанти. Ти одужаєш і все буде добре, далі служити. Чи ти залишишся «овочем». Я так подумав – мабуть овочем не хочу бути. І я тут. Мені треба було пройти ВЛК, і мені лікар сказав, що твоя служба може закінчитись, що тебе списують повністю. Тоді для мене був самий переломний момент, я аж трохи розстірявся. Думаю, як, моя вся служба військова, вся моя служба в ЗСУ, і треба все завершувати. Я не міг повірити, але прийшли результати, все нормально, і я продовжив службу», – розповідає підполковник.
Службу продовжив у Бахмуті. Там було справжнє пекло: «Другий етап – це вже просто закидання м’яса з боку вагнерів. Щоб взяти позицію, вони могли витратити купу боєприпасів, артилерії, і штурмову свою піхоту. Не зважаючи на ціну втрат цих позицій. Ми собі не можемо цього дозволити, не можемо і не будемо цього дозволяти».
Зараз у нього нова посада – командир 106-го батальйону. Знову найважча ділянка фронту, нові задачі і нові підлеглі.
«Дійшовши до свого звання, я не звалився з неба. Я пройшов всі ланки – від солдата строкової служби до командира батальйону. Я всі ці пройшов ланки – контрактника, курсанта, командира взводу, командира роти, начальника штабу. Все я пройшов поступово. Підлеглі, особовий склад, в мене був від 18 до 60 років. Ніхто на мене не казав – Артур, братан, привіт. Все по ім’я, по-батькові. Я поважаю свій особовий склад,» – ділиться Артур.
Скрипа розповідає про ситуацію на фронті: «Не всі вони заробітчани, багато ще йдуть «помочити хохлів», постріляти. Коли в нього є зброя, повірте – він стрільне у нашого воїна і не замислиться. Він знищить нашого, а наші більш гуманні. Можуть пожаліти, в полон взяти. Ні, противника нічого жаліти. Він нас не жаліє, не треба його жаліти. Підлий противник. І не такий дурний, як всі розказують. Від нас перейняли ті ж самі FPV, всі дрони. Це все від нас. Тільки у нас йде бюрократія, щоб всього добитися. А в них це все набагато швидше, все стоїть на конвеєрі, на потоці».
Російські командири контрактників не жаліють, їх використовують як гарматне м’ясо. Наші оборонці чують у перехоплених розмовах, як їх посилають на штурм, знаючи, що ті загинуть: «Як йдуть штурмові дії, командири їхні кажуть – йдіть, головне, заскочте, там хохлів нема. Хохли вже всі пішли. Отак мотивують, нумо, заходьте», – згадує підполковник. «Ті, що ми брали полонених крайніх. Ми їх питали – ти отримав «губернаторські»? Ні, не отримав, бо вони по 10 днів прослужили, ані зарплату не отримували, нічого».
На Харківському напрямку інтенсивні ворожі штурми три-чотири рази на добу. На сон вдається викроїти у кращому випадку три години. Воїни 106-го батальйону не відступають: «У нас на позиціях на Харківському напрямку, позивний Дєд. 57 років, такий в нього тонкий голосок, коли він в ефірі, ти думаєш, що йому років 18-20 з тонким голосочком. Коли ми його коригуємо, говоримо де противник, то Дєд виліз з окопу і знищив трьох противників».
Про доцільність перемир’я з ворогом комбат відповідає категорично: «Якщо буде перемир’я, основна маса кадрових і не кадрових військових звільниться. У тому числі і я. Нас всіх тримає одне – перемога, дійти до перемоги. Якщо буде замороження конфлікту, як у 2014 р., основний кістяк ЗСУ піде. У людей не буде мотивації».
«Противник наростить свої всі сили, спроможності, і буде дубль 2, 3 і далі. Це ж не вся загвоздка в путіні, сама нація така. Москаль всю свою битність хоче нас знищити. Він нам не дасть розвиватися, жити, нічого» – пояснює Скрипа.
Втомлене українське суспільство очікує на закінчення війни. Комбат утримується від жодних прогнозів: «Суспільство поділилось на два табори. Один табір, який віддає своє життя і здоров’я за нашу перемогу, і працює на перемогу. Це військові, волонтери, небайдужі люди. І другий табір – це люди, які кажуть, що все мине, це буде не зі мною, моїх туди, родину не посилали, яким байдуже на війну. Ні, війна торкнулась кожного. Щоб виграти цю війну, нам треба об’єднатись і йти до спільної перемоги. Одна армія не виграє війну».
