Він колись працював у СБУ, а потім був охоронцем дітей одного з українських олігархів. У перші дні війни Максим, батько трьох неповнолітніх дітей, пішов на фронт. Один із боїв на Донеччині він запам’ятає на все життя: стрілецький бій тривав п’ять годин, і з усієї групи лише він залишився живим та неушкодженим.
«На Донеччині, коли ми були на позиціях, я вперше потрапив до шпиталю. Після лікування повернувся на фронт. Перші дві години тіло трусило, але потім це проходить, і ти працюєш автоматично. За весь час війни Бог мене милував: жодного осколкового чи кульового поранення. Єдине серйозне — акуборотравма, через яку не міг піднятися після евакуації. Більше нічого критичного не було», — розповідає Максим.
Після першого поранення йому зателефонував командир і сказав: «Ти народився в сорочці», бо за два метри від нього вибухнула 120‑міліметрова міна.
Того дня Максим пішов на штурм разом із командиром роти та двома бійцями з першої роти. Ще один боєць приєднався з їхньої роти. Максим тоді був командиром взводу вогневої підтримки. Їхнє завдання — відбити позиції. Бій тривав п’ять годин. Командир роти загинув у перші півтори години, а прикомандирований боєць із першої танкової також загинув. Залишилося троє — Максим і двоє його побратимів.
Під час бою один із бійців отримав численні осколкові поранення. Поки надавали йому допомогу, ще один боєць був поранений і відійшов, і їх більше не бачили. Максим пішов шукати свого товариша, який намагався викликати чергового, попри перебиту рацію.
«Я йому кажу: “Спускайся вниз — там медики з першої танкової, а ми винесемо нашого”. Він спустився. Ми замотали пораненого, зробили все можливе — він був живий. Виносили на м’яких ношах, але це було складно, тому я попросив тачку й почав спускатися вниз», — згадує Максим.
Під час штурму він побачив гранатомет МК‑19 та взвод, який стріляв по них із гранатометів і кулеметів. «Я повернувся й засипав гранатами посадку, з якої по нас стріляли. Коли вийшли — хлопець був живий», — додає боєць.
Після бою його не відпустили медики — прокапали, а потім відправили до тимчасового домика, де вони розташувалися. Два дні Максим сидів у кріслі і майже ні з ким не розмовляв.
«На штурмі не було моменту, коли перед очима пролітає все життя. Ти просто робиш свою роботу. Чітко розумієш: або виживеш, або залишишся там. Найстрашніше було, коли по мені стріляв гранатомет російський військовий — снаряд влучив у гілку і відлетів убік. Мабуть, у мене був янгол-охоронець», — розповідає Максим, військовослужбовець 128 ОВМБр «Дике Поле».
Читайте також: Дніпро передав 128-й окремій важкій механізованій бригаді «Дике поле» РЕБи в межах програми співфінансування
