У храмі міста Самар отець Сергій проходить богослужбову практику. Він навчається в духовній семінарії. А ще торік був у війську, де пройшов шлях від головного сержанта роти до виконувача обов’язків капелана батальйону.
«За підтримки капелана бригади Ігоря Червінського, а також нашого канцлера Дніпропетровської єпархії – отця Віталія – я вступив до Дніпровської духовної семінарії, де навчаюся й досі. Сьогодні останній день сесії. Це моя богослужбова практика», – розповів отець Сергій, священник ПЦУ.
У березні 2022 року Сергію було майже 57 років. Після дзвінка з військкомату він прийшов із документами, пройшов військово-лікарську комісію та долучився до 232-го батальйону 128-ї бригади територіальної оборони.
«Кажуть: ось тобі номер телефону, зателефонуй своєму майбутньому командиру. Думаю: нормально, якщо я не зателефоную, то й до армії мене не заберуть. Він каже: у мене є тільки одна посада в роті, вона вже сформована, і це посада головного сержанта роти. Ну, я до цього служив у військово-морському флоті, тому про піхотні посади та сучасну армію знав мало. Кажу: добре, раз так випало, буду головним сержантом роти», – розповів отець Сергій.
Спочатку були навчання й облаштування оборонних позицій в області. Потім – два роки на Донеччині. Головний сержант відповідав за підготовку та дисципліну, а також виходив на завдання разом із побратимами.
«Принцип залишається той самий: не пропустити ворога. Ти маєш певне завдання: утримати ВОП, вести спостереження, розтягнути колючий дріт, щоб ворог не зайшов на нашу лінію, встановити чи зняти міни. За ці два роки, які ми провели на Донеччині, двічі отримували поповнення. То по три чоловіки, то одного разу прийшло 18. Загалом із 118 чоловіків, які були у нас за списком роти, на Запоріжжя виїхали дев’ятеро. Троє з них були поранені», – каже він.
Молитися Сергія ще в дитинстві навчала бабуся. Тоді, зізнається чоловік, його більше цікавили інші речі. Однак переломним моментом став обстріл поблизу Старомайорського у 2023 році. Коли на позицію заходив ворожий гелікоптер, побратим із позивним «Мішаня» запропонував помолитися.
«Він каже: «Ну добре, я молитви знаю, давай помолюся і за тебе, і за себе». Я сів, узяв автомат і спиною вперся в траншею. І заходить цей гвинтокрил. І з усього, що в нього там було, як дав по нашій посадці! Летить, летить, летить, уже наближається до нас. Ось-ось він уже над нами – і тільки так, вух, пролетів. Господи, на все Твоя воля. Я не знаю, де було моє серце, мабуть, аж у п’ятах. Ми з Мішанею виглядаємо – а він буквально за 25–30 метрів від нас, посадки вже немає. Він усе розніс. І от буквально перед нами перестав стріляти».
Уже через 40 хвилин, під час наступного заходу вертольота, вогонь пройшов за траншеєю. Навколо були обгорілі дерева, а вони залишилися живими. Для самого воїна пережите стало особистим свідченням віри й одним із поштовхів до рішення стати священником.
«Мішаня каже: «Бач, а ти не хотів молитися». І це, мабуть, було остаточним рішенням, що так, є Господь на білому світі», – згадує отець Сергій.
Після цього боєць звернувся до бригадного капелана, отримав підтримку та направлення до єпархії.
«І поставили мене на посаду помічника капелана. Оскільки капелана в батальйоні не було, то через певний час – минуло буквально місяць чи півтора – мене призначили виконувачем обов’язків капелана батальйону. Зробили ми там капличку спільними зусиллями, з Божою допомогою».
Через сім місяців чоловік демобілізувався за віком. Свою справу він продовжив уже в цивільному житті. Тепер отець Сергій служить у храмі Агапіта Печерського неподалік міста Самар. Каже, що намагається власними силами відроджувати це місце.
«Мій попередник, отець Володимир, запросив людей із Західної України – майстрів, які вручну… Ось ви придивіться, можливо, оператор покаже. Усе це старі майстри вирізали вручну, з Божою допомогою. Кажуть, що це останній іконостас в Україні, повністю оздоблений ручним різьбленням».
Паралельно зі служінням – навчання в семінарії: іспити та курсові роботи. На запитання про покликання отець Сергій відповідає без урочистості.
«Пані Анастасіє, я не знаю, чи це покликання. Але якби я цим не хотів займатися, то, мабуть, і не займався б. Розумієте, це йде від чистого серця. І люди, мабуть, не приходили б до мене, якби відчували, що це фальш. Роблю те, що роблю».
Читайте також: У Дніпрі збільшили кількість укриттів: які захисні споруди є в місті