Пані Алла розуміла, що їй більше не повернутися до рідного села на Миколаїщині, коли у вересні 22 року назавжди зачиняла двері свого будинку. Жінка залишила позаду все, що колись було її життям. Проте вона не могла залишити там дітей – у селі вже творили лихо окупанти. Виїжджала, схопивши чотирьох дітей та хвору матір. Нове життя з нуля облаштувала на Дніпропетровщині.
“Розбудила дівчат, приготувала їм сніданок, заплітала косички і в халаті виводжу їх на зупинку автобуса. Біжить моя сусідка і кричить: “Куди ти їх ведеш? Вже війна!”. Зайшли БТРи, важка техніка, понтонні мости росіян з буквами Z і V. З того дня все й почалося. БТРи та танки їздили по вулицях, щоб люди не ходили. З рупора лунав крик російською мовою: “Якщо ви будете чинити опір, вам буде погано і вас розстріляють”. Сам Бог не знає, що у них в голові! Навіть не Бог, а чорт! У сусідньому селі почали гвалтувати дівчат. А у мене три донечки, і я жахливо злякалася за них. Я уявила собі, як озброєні люди заходять до нашого дому і починають гвалтувати, а я нічим не можу їм допомогти! І я не знаю, що з цим робити! Я побігла по селу, як злякана. Наділа хустинку, як у баби, стару курточку, ці білі пов’язки понадівала і всі відмовлялися: “Я не поїду, щоб мене не пристрелили”. Я говорю: “І що мені робити – пішки не дійдемо з маленькою дитиною? І мамка в мене на руках хвора після інсульту”. І я оббігла всіх. Один єдиний мені дав надію, він сказав, що буде просити зелений коридор”, – розповіла переселенка з Миколаївщини Алла Салєєва.
Те, щозелений коридор таки дали, пані Алла вважає справжнім дивом. Не замислюючись, вона залишила будинок і звичне життя, щоб врятувати своїх дітей. Виїжджали з окупованого села, не знаючи, що чекає попереду. Ось як дорогу згадує молодша донька, Настя.
“Коли ми вже під’їжджали до Дніпра, мене посадили у багажник, тому що не було місця. Я сиділа, стиснувши коліна руками, і плакала, тому що мені не було чим дихати. Сумую, дуже сумую. У мене там були друзі, я там була, як рідна. Мені цього не вистачає”, – ділиться молодша донька Анастасія.
Пережите не могло не вплинути на дитину і Настя сама попросила відвести її до психолога. Знадобився час, аби дівчинка впоралася зі стресом.
“Я закликаю всіх, хто опинився у скрутній ситуації, не соромитися і звернутися за допомогою до психолога”, – каже Анастасія.
У просторі, дружньому до дитини, що діє за підтримки Юнісеф, кажуть, що переселенці приїжджають у стані розгубленості і потрібен час та професійна підтримка, щоб усунути цей стрес, допомогти адаптуватися до нового життя і дітям, і батькам.
“Коли вони вперше зайшли до нас, у їхніх очах читався сум і стрес. Сьогодні вони вже заходять до нас веселі, і ми завжди їм раді. За останніми даними, у нас перебуває близько 2,5 тисяч осіб ВПО. Зазвичай дітки приїжджають у стані хронічного стресу. Наша мета – максимально адаптувати та інтегрувати їх у суспільство. Адже адаптація неможлива без інтеграції. Тому ми всіляко їм у цьому допомагаємо. Для батьків у нас також працюють групи взаємопідтримки”, – зазначила спеціалістка простору дружнього до дитини Юлія Тихонова.
Психологічна підтримка, допомога з пошуком житла та роботи. Для людини, яка відчуває себе невпевнено у чужому місті, важливе розуміння, що вона не віч-на-віч зі всіма проблемами.
Вони мріють про дружбу, про власну пекарню, про налагоджене життя на Дніпропетровщині. Так, сьогодні – це історія втрати та надії. Але сподіваємося, що мрії цієї прекрасної родини обов’язково здійсняться і усі сусіди незабаром будуть їсти фірмові салєєвські міні-піци!
