«Тор» – доброволець, який за час війни у складі 108-ї Кодацької бригади ТрО пройшов шлях від солдата – до комбата. Ініціативний, харизматичний, з сильною волею та невичерпними творчими завдатками. Медійний, а тому з готовністю погодився на інтерв’ю.
– Пане «Тор», де Вас застала війна?
– Як і всіх, вдома, в ліжку. Російський літак дуже низько пройшов над нашим будинком. Дітвора перелякалася. Стався потужний вибух, підірвали склад… На ранок наступного дня я вже був у військкоматі.
– Як потрапили в 108-му бригаду?
– Просто прийшов в Самарівський ТЦК. Там – купа людей. Записали в ТрО. Я навіть не розумів, що і куди…
– У Вас був досвід військової служби?
– Так. Я – перший призов в Українську армію. Служив у 1992 – 94 роках. Присягу складав українському народу! Радіоелектронна розвідка. Ми ще за інерцією слухали Захід.
– Якими були Ваші перші враження в ТрО?
– З одного боку була плутанина, нерозуміння, що відбувається. З іншого – піднесення. Патріотичний підйом вражав. Піднялися всі! Вийшли на допомогу. Будували фортифікації, укріплювались…
– А як же Ваш бізнес?
– Моє виробництво знаходилось в містах, які з перших днів потрапили в окупацію. Варіантів не було. Пішов захищати Батьківщину. Я мав звання сержанта, а тому став командиром відділення. Півроку були на ППД, а потім бригаду направили на гарячий Донецький напрямок.
– Пригадаєте свій перший бій?
– Ще й як! Він відбувся у День незалежності України. 24 серпня 2022 року окупанти приготували для нас привітання – безперервний вогняний вал. Спочатку по нашому маленькому п’ятачку працювало 7 мінометів, потім два танчики. Вони просто стояли в двох кілометрах і вистрілювали весь БК. Після них почала бити «Нона», потім – «Гради», а на довершення зайшла авіація: «Сушка» та гелікоптери. І так три доби безперервно. Міни сипали, як дощ! Хлопці, які в сутності залишалися цивільними людьми, були приголомшені. Довелося брати командування на себе, хоча я вийшов сюди простим бійцем, старшим по позиції. Обладнали собі СП – вирили у посадці чотири ямки по… півтора метра глибини. Все! Більше нічого не було. І ось, оця вся російська громада працювала по нам. Вже у перші півгодини бою ми мали першого трьохсотого. Якраз в моєму відділенні. Починаємо під обстрілами бігати, надавати допомогу. Потрібна евакуація. Я посилаю бійця на КП (ямка, де сидів командир) з проханням передати по рації про пораненого. А там одна рація, одна батарейка… Побіг до пораненого – обстріли, окупанти шалено б’ють по позиції, працюють танки. Все летить, горить! Ми перев’язали побратима, надали першу допомогу. У хлопця – вся спина в осколках! Ну, живий Славу Богу! Побіг на КП. Прибігаю. Там сидить, труситься головний сержант, який у нас за командира. Я питаю: «Ти доповів, що у нас тут обстріл?». «Ще не доповів». «Ти доповів, що у нас 300-й?». «Поки ні». Я кажу: «А що ти чекаєш? Він же зараз помре!». Командира просто шокувало… Відповів лише: «Після обстрілу, після обстрілу…»
Я забрав у нього рацію та організував евакуацію. Автівка буквально залетіла до нас. Дивлюсь, а це товариш на власному «Крузері». Затягли до машини пораненого побратима, і він одразу дав по газах…
– Крім обстрілів були й штурми?
– Та там було таке… Орки «катали-катали» нас. А потім чую по рації, що росіяни готують захід в тил. 25 серпня о четвертій ранку почалось. Я таких звуків не чув навіть в фільмах про прибульців. Голосно стріляє, вибухає… Гул якийсь. Ми так і не зрозуміли, що то було. Все навколо горіло. Наша посадка завдовжки – кілометр. Ми ж тримали тільки 100 метрів. Поруч стояла третя роти. У них було метрів 300 оборони. До них зайшли «орки». Хлопці бились, як леви. І оце ми бачимо: до них «бехи» заходять, піхота… А ми сидимо, отримуємо на горіхи від ворожої «арти». Таке фаєр-шо! Я вже думав, що всім пацанам, які в нас на КП кінець… Коли танчик стріляє з двох кілометрів, таке враження, що він в тебе за спиною. Ми зайняли кругову оборону. Тоді нас крили увесь день. О 4 ранку москалі перепочили і знов. Десь хвилин 30 було гучно. А потім – хоп, і тиша. Я думав, що наших сусідів всіх вбили…
Світало. Я лежав на стежині, спостерігав. Чую якісь голоси. Розмовляють гучно. Подумав, що «орки». І потихеньку пішов подивитися, що там. Якась метушня. Сонце засліпило, нічого не бачив. Не міг зрозуміти, наші чи ворог. Коли придивився – наші! Третя рота ліс завозить. Як тільки обстріл закінчується, у них – ротація, п’ять хвилин – вони заїжджають, і у них вже «друге» життя. Ми з пережитого швидко познайомилися. Їх командир – Микола Малина – згодом прийшов до нас. Розповів мені, як треба оборону тримати, куди дивитися, на що реагувати. На жаль, він пропав безвісті в тій посадці. Справжній бойовий офіцер – безстрашний. Міг піти сам до ворожих позицій, притягти гранатомети, кулемети… Навчав нас: «Дивіться, найголовніше – це сусід праворуч, сусід – ліворуч. А у вас нікого немає там. Ставте ось тут позицію, тримайте, бо ворог може зайти! Ми тримаємо звідти, а ви звідси! Якщо у нас там щось коється, ми по таким-то сигналам заходимо, якщо будемо відступати, вас попередимо!».
Пішла взаємодія. Тоді ще не було аеророзвідки. Окупанти посилали спостерігачів. Тільки десь вони бачили, що хтось з наших пройшов, одразу починався обстріл. Я це зрозумів, знайшов мертві зони. Окопалися там. Й нас на третій день обстріляли тільки двічі. А потім систематично – цілодобово «катали». Найнеприємніше це – міномет «Васильок», який мав міни із затримкою. Накидають, накидають, тиша, тиша, а потім геп, геп і так всю ніч. Розрив то поруч, то десь подалі. А ти – в постійній напрузі. Ми коли виходили вже, наші зробили відео з дрону. Це треба було бачити! Просто місячний пейзаж – все у кратерах. Незрозуміло, де нора, де приход – все перерито. Яким дивом ми живі залишилися, тільки Бог знає. У відділенні більше нікого не втратили. Згуртувались! Згодом ми ходили у всі «заміси», коли ніхто не хотів, коли були відмовники, ми йшли… Позицію втримали, хлопці почувалися дуже виснаженими. Я сам отримав пару контузій. Було справді нереально важко. Коли затихло, бігав між позиціями – веселив, підіймав дух бійців.
– Як довго ви тримали оборону?
– Три з половиною місяці… Потім бригаду вивели на відновлення. Я рахував в зошиті, скільки ж москалі по нас вибивали в день боєприпасів. В середньому від мільйона до півтора доларів – тільки по цьому квадратику. Хто міг витратити на себе мільйон в день? Ми реально – мільйонери були! І це я рахував тільки ті прильоти, які летіли по мені. Якщо 100 метрів від нас, це не рахується. 100 метрів від нас – це інше життя…
В останній день, коли ми виходили, трапилось диво. Увесь день (я навіть зняв тоді) над «орками» на небі стояла чорна хмара на весь горизонт. У них – ливень, а у нас – сонячно, ні краплинки. По перехватам стало зрозуміло: вони позастрягали у болоті, не можуть їздити. І жодного обстрілу! Ми просиділи весь день в тиші. Вибухнула тільки одна міна з затримкою. Хлопці не розуміли: «Такого не буває. Як це?». «Ворон» (так ми назвали свою позицію) з нами прощався….
– Після відновлення 108-му бригаду ТрО спрямували на Запоріжжя…
– Так, нас на три тижні вивели, а потім знову направили на передову. Мене призначили заступником командира роти з МПЗ. Попри це я все одно ходив на «нуль». Мені подобалася тусовка з хлопцями. У нас же перша позиція, й ми приймали ворога першими. Одного разу мої козаки вийшли проти ДРГ без мене. Був один «200». Людей не вистачало… Я взнав і одразу виїхав. Кажу: «Мені якось комфортніше було на передку».
– Як Ви на офіцерській посаді справлялись без фахової підготовки?
– Згодом до комбата підійшов і кажу: «Відправте мене на «вишку», тому що, мені не вистачає армійських знань, щоб організувати роботу». Він мене відрядив на курси «Вишкіл капітанів». Три місяці відучився, отримав базову командирську освіту. Навчали плануванню, організації бою за натовськими стандартами, схеми прийняття рішення тощо. Незабаром я став командиром роти. За півроку ми з козаками зробили кращий підрозділ в бригаді, зі своєю «ударкою», розвідкою, своєю МВГ (мобільна вогнева група). Я сам виходив, ставив фортифікації… У підсумку – по сьогодні рота зарита дуже добре. Є позиції, що заходиш, а там цілі поверхи під землею… Згодом у роті проявився талановитий боєць – Василенко.
Він геніально саджав дрони-розвідники. Став дронобійцем! За два тижні повністю заблокував розвідку противника над нашими позиціями! Зробив його мобільним, дав бійців у допомогу. В мене смуга довгенька, отож вони ганяли і саджали російських «пташок». Чотири «Мавіка» ми одразу посадили, притягли. Почали думати про свою аеророзвідку. З часом Василенко «наклепав» цих «Мавіків» стільки, що ми «відтягнули» повністю все літаюче від наших позицій. Все літо прожили без скидів та обстрілів. Потім влізли в тему FPV. Я висмикував піхотинців і відправляв на навчання. Так як у нас постачання не було, самотужки розвинули ще й бомберський напрямок. Ми першими у бригаді почали літати вночі. Я почав займатися підпалами, поширив досвід Дніпровського батальйону нашої бригади з запровадження дронів-«драконів». Випалювали все! Василенко нагороду отримав, а оскільки роботи вже не мав, пішов в безпілотний екіпаж. Тоді ж ми почали наповнювати роту окопними РЕБами. Навчилися створювали сприятливі умови і заходили на позиції ворога без жодного пострілу. Мене призначили начальником служби безпілотних систем бригади.
– Вочевидь, Ваші зусилля у сфері БПЛА стали помітними…
– Так! Льотну групу ми зробили за півроку. Через півроку вона почала вже воювати на повну. А потім тільки розвиток йшов. Розвивався й напрямок РЕБів. Коли залишив роту, в мене було їх 60 одиниць! Усі машини, позиції були закриті. Сам Олександр Усик нам допомагав! Передав медалі та чемпіонський пояс. За сприяння Клубу «Сікаріо» був проведений аукціон, де продали медалі. Зібрали два мільйони гривень! І все пустили на РЕБи. Взагалі нам багато допомагали. Тільки «Уклон» передав обладнання на 2,5 млн. грн. Співпрацювали з фондом «Небо Перемоги». Отримали 50 дронів, серед яким й чимало 10-дюймових. За якістю, вони – одні з найкращих по ергономіці. Головне: їх не треба доробляти, переробляти. Рота зарилася, закрилася з неба, а найбільше моє досягнення як командира: за півтора року у нас не було жодного «200» на бойових. Я планував та проводив кожен вихід, кожну ротацію. Збирав хлопців, доводив до них оперативну обстановку. Якщо відбувалася якась НП у сусідів, або в сусідніх батальйонах, або бригадах, я телефонував, уточнював. Збирав досвід, а потім доводив особовому складу. Було організовано серйозну підготовку з такмеду. Не міг знайти медика. Згодом виділили інструктора, і він навчав моїх бійців. Усі заняття – максимально наближені до бою. Я прагнув зробити з кожного воїна медінструктора… Щиро: мені подобалося бути командиром роти, почувався на своєму місці. Навіть не мріяв про щось більше.
– Вітаю з новим призначенням, комбате! Нехай Бог допомагає Вам!
Телефони 108-ї Кодацької бригади ТрО: 0 800 337 803,
+38 066 447 6906,
+38 067 9974526.
Читайте також: Дніпровські спортсмени здобули медалі на Чемпіонаті світу зі змішаних єдиноборств ММА
