В Історичному музеї Дніпра відкрили унікальну виставку з іконами на рибі. Ця експозиція – реконструкція того, що в 19 столітті чумаки та рибалки Азовського узбережжя писали на засушеній камбалі. В Україні лишилась лише одна оригінальна робота, тож представлені експонати – точна реконструкція. Про те, як митцям вдалося зберегти пам’ять про культурну спадщину поєднавши із сучасним баченням – далі.
Серед стін історичного музею Дніпра оживає маловідома сторінка української культури –«рибний іконопис». Мистецтво, започатковане нашими пращурами – чумаками. Ще на початку 19 століття вони перетворювали звичайну рибу на живописне полотно.
Чумаки не обмежувалися лише плугом і нивою. У 17-19 століттях вони вирушали в далекі мандрівки на Південь. Чумацтво було для них не лише торгівлею, а й способом заробітку та можливістю поліпшити власне життя.
«Чумак – це людина, у якої є такі важливі речі, як воли і віз, хоча б один, але може бути більше. Що робиться завдяки цьому – віз наповнюється спочатку тим, що ви виростили у себе на місті.
Для того, щоб реалізувати щось, що ми тут виростили потрібно дістатися, краще за все, до моря, бо море це порти і там найкраща ціна на коноплі, на жито, на пшеницю, на все те, що ми так любимо вирощувати. Вони везуть це все на узбережжя Чорного моря, але на зворотньому шляху, безумовно, пустим, порожнім їхати не хочеться, тому заповняли свої вози чимось коштовним от з регіонів морів. Відповідно, чумаки будуть возити сіль, усілякі прянощі, бо, знову ж таки, це порти і їх тут буде досить багато і риба, бо риба – це смачно, це знову ж таки корисно», – старша наукова співробітниця ДНІМ ім. Яворницького Катерина Грищенко.
Подорожі чумаків тривали місяцями й були виснажливими. У валках вони долали степи, а на привалах знаходили час не лише для побуту, а й для творчості — розпису ікон на камбалі.
«Так стається, що коли людина знаходиться на доволі високому рівні розвитку, вона потребує чогось нового, вони потребує в тому числі і самовираження. Що робити в такому випадку? – Ну ви можете почати в’язати, наприклад, чи грати в якісь ігри, а можете наприклад спробувати малювати. Чому вони будуть малювати ікони з цим трохи легше зрозуміти, тому що, насправді, все ж таки чумаки представники селянської цивілізації і в традиційній українській селянській хаті якщо ми будемо казати про живопис, то це не буде натюрморт, або чиїсь портери – це буде ікона», – Катерина Грищенко.
Зрештою ці ікони потрапляли до церков — як подяка за вдалу дорогу. Згодом їх передали до музеїв. До наших днів в Україні збереглася лише одна чумацька ікона — «Хрещення Господнє», створена на голові риби. Ще дві на початку ХХ століття вивезли до росії.
Ймовірно, це мистецтво так і залишилося б забутим, якби не двоє ентузіастів — херсонська художниця Оксана Оснач та історик Андрій Лопушинський. У 2019 році вони взялися за відновлення чумацького іконопису.
«В один момент, він мене питає чи знала я про те, що у чумаків були такі дуже оригінальні ікони. Ну, звісно я не знала. Я єдине знала, що він проводив екскурсії на кам’янській Січі, в нього величезна скриня була, наповнена дуже різними предметами побуту, які для нас дивовижні, ми не використовуємо їх тепер, а він їх показує людям, дає потримати в руках, такі інтерактивні речі і такою мала бути перша наша ікона – це мала бути реконструкція оцього об’єкта» , – художниця, членкиня Національної спілки художників України Оксана Оснач.
Спершу йшлося лише про відтворення однієї ікони, проте зацікавленість митців зростала. Вони почали експериментувати з різними сюжетами та формами і робота переросла у масштабний мистецький проєкт.
«Я як художниця мені було цікаво було пошукати, якісь інші зображення або таку як сучасну ікону, власну ікону, своє бачення на рибу теж принести. Очікували певного несприйняття від глядачів бо як це так малювати на сушеній рибі, і здивовані були дуже що публіка наших перших виставках, прості глядачі, люди на вулицях буквально сприймали дуже позитивно» , – Оксана Оснач.
Техніка створення чумацьких ікон до наших днів не збереглася. Відомо лише, що чумаки використовували олійні фарби. Тож авторам довелося експериментувати. Андрій відповідав за історичну частину й сушіння риби, а Оксана — за живопис.
«Почали ми з того, що я наносила шар олії на рибу, і дивилась що буде і воно гарно трималося, я далі наносила рисунок, і малювала. Треба обирати рибу, сушену зразу купити, вона буває дуже суха, але вона завжди якась вивернута, хіба про це думають як вона буде виглядати, а ми про це думаємо, тож Андрій цілу технологію придумав як її зафіксувати», – художниця Оксана Оснач.
Хоча більшість ікон виконані на камбалі, пані Оксана експериментує й з іншими видами риби, створюючи нові образи та композиції.
Разом Оксана Оснач та Андрій Лопушинський створили понад 60 робіт — і на досягнутому не зупиняються.
Нині їхні ікони можна побачити в одному з музеїв Дніпра. Виставка триватиме до кінця січня, після чого вирушить до західних регіонів України.
Читайте також: «Мир» за сценарієм рф: без розвитку для Дніпропетровщини!
