Врятував 20 побратимів ціною власного життя. Дніпропетровщина втратила ще одного героя на війні. Про його життя та яким він був, нашим журналістам розповіла родина загиблого.
У чорній хустці та сльозами на очах. 29-річна Наталя тепер вдова. Жінка згадує: через кілька днів після наступу росії на Україну, вона із 2-річним сином проводжала чоловіка на фронт.
Наталя, дружина загиблого: “Он пошел провожать двух кумовей, приехал с военкомата и говорит мне: я иду на войну. Я просила его, я просила, пожалуйста, не надо. А он такой человек, он слушать никого не будет, если он решил. Все, он решил, он поехал”.
З маленького селища під Дніпром він відправився на війну.
Тоді Наталя й уявити не могла, що окупанти заберуть життя її коханого. Наостанок чоловік пообіцяв: він не допустить, щоб ворог забрав майбутнє у неї та їх сина. Вона до останнього вірила, що знову зустрінеться з чоловіком.
Наталя, дружина загиблого: “Заходит кума, а мы с сыном спали. Я вижу, что у нее слезы. Я побежала на кухню, я смотрю, мама в платке в черном. Я стала на кухне и начала кричать, у меня жизнь забрали”.
Юлія, кума загиблого: “20 числа, що його немає, подзвонив брат і сказав, що Ігор погиб. Ми цілий день взагалі не знали ні отвєту, живий він – не живий. Тільки Віталік їхав і казав, що він його везе. Всі думали, що це шутка або якась помилка. Ну, рідний же брат віз. Я його люблю дуже сильно, він мій кум, він мені завжди допомагав”.
Добрий, сміливий та відважний – саме таким пам’ятають Ігоря його родичі та друзі. З дитинства займався спортом та дуже полюбляв риболовлю.
Брат загиблого, Віталій, розповідає: Ігор ціною власного життя врятував двадцятьох побратимів.
Віталій, брат загиблого: “Ми йшли попереду. Ігор йшов перший, я за ним. В нього бінокль, рація. Ми подивилися – все чисто, все нормально, як нам і доклали. Ми тіки піднялися там на пригорочок, і по нам одразу почали з двох точок лупить з кулемета. Він повернувся й крикнув всім: «Лягайте, вогонь». Бо положило би нас багато. Останнє слово я чув у рації, він усім сказав лежать, по нам ведуть вогонь. І я його коли стягував, порізав бронежилет, щоб знайти кулю. Він глянув на мене і усміхнувся”.
Любов Костянтинівна, мати загиблого, досі не може повірити, що сина вже немає.
Любов, мати загиблого: “Він так боявся мене втратити. А вийшло, що я його втратила. Я знаю, що це недаремно, що це так треба, що захищати свою країну – їхній долг. Долг мужчини. Він був замкомандира взводу, тому що він такий парень, бойовий. Він і боксом займався, до нього всі зверталися, він такий молодець, за справедливість. Він розкаже, підкаже, ось такий він був. Мені тепер буде дуже тяжко без нього. Золота дитина”.
Ігор працював водієм, втім, все життя мріяв стати поліцейським. Трудився дуже багато, аби заробити на власне житло для родини. Дуже любив 2-річного сина Давида, який так схожий на нього. Рідні кажуть, вони пишаються своїм героєм, який боронив від окупантів і власну родину, і усю Батьківщину. Втім, нині біль втрати ще надто сильний. Такі рани гояться надто довго.
