Залишити рідний дім навіть заради власної безпеки — рішення, на яке наважуються не всі. Попри постійну загрозу обстрілів, частина мешканців прифронтових громад Дніпропетровщини досі відмовляються виїхати. Чому люди не виїжджають та як проходить евакуація родин із небезпечних територій — далі.
Ще 23 населені пункти Синельниківського району внесли до зони примусової евакуації родин із дітьми. Йдеться про Шахтарську, ДубовикІвську та БогИнівську громади. Сьогодні ми працюємо у Шахтарському, разом із евакуаційною групою СНДЖ. До лінії фронту звідси близько 40 кілометрів. І хоча російські війська не мають значних успіхів у просуванні на Дніпропетровщині, однак окупанти постійно вдосконалюють своє озброєння і все частіше під ударом опиняються населені пункти в тилу. Саме через постійну небезпеку родини з дітьми змушені евакуюватися у більш безпечні місця.
За заявками евакуаційна команда мала вивезти дев’ятьох людей. Проте не всі готові виїжджати. Уже на місці двоє мешканців змінили своє рішення та відмовилися залишати домівки.
Працювати доводиться швидко, аби не наражати на небезпеку ані себе, ані місцевих жителів. Тож не гаючи часу, команда вирушає далі та дорогою забирає бажаючих.
«Дали нам місяць вивезти дітей. А потім будуть дітей забирати, якщо батьки не вивезуть. Тобто треба їх вивозити самим. Ситуація в місті важка. Закриваються і магазини, і людей стало набагато менше. Зараз всі виїжджають. Просто паніка. Всі розмовляють тільки про евакуацію», — розповідає місцева мешканка Тетяна.
Жінка вивозить двох синів підлітків. Позаду евакуаційного автобусу їх супроводжує чоловік з речами. Дорогою Тетяна розповіла нам про ситуацію у місті.
« І дрони, і «шахеди», і FPV. Обстрілюють. Тож я не скажу, що кожен день. А буває таке, що декілька разів на день. Мені здається, воно взагалі хаотично летить. Один день обстрілювали майданчики, машини. Я не кажу, що військових. Саме цивільних. На шахті теж постійно. Прилетіло і машину чоловіка просто розірвало. А яка ситуація з комунікаціями, світлом, водою? Поки є світло, вода є. Але буває з перебоями. Якщо десь щось попало, світла, звісно, в місті немає», — каже Тетяна.
Далі родини доправлять до транзитного центру у Павлограді, де їм нададуть необхідну безкоштовну допомогу та сприятимуть подальшому розселенню. Ми ж залишаємося у Шахтарському, аби показати, як живуть люди.
«Ми зараз в одному з парків Шахтарського і, посидівши тут 5 хвилин, можна сказати, що місто повністю живе, все добре, тут гарні клумби з квітами, доглянуті. Дівчата фарбують лавки, зараз вам покажу. Діти йдуть, підлітки. Також тут гуляють літні люди, працюють магазини. І так на перший погляд взагалі не скажеш, що тут є якась постійна небезпека обстрілів. Але діти мають вже виїжджати, в них є місяць на це. І ситуація, якщо порівнювати, наприклад, коли ми були в Покровському, ми ще туди заїжджали. І буквально за тиждень ситуація може змінитись кардинально. Вже евакуаційні групи заїжджають сюди з «чуйками», «хантерами», щоб слідкувати за дронами, а також сюди долітають і безпілотники різні, типу молнія, а також є FPV-дрони».
— Ви доглядаєте за містом, намагаєтесь, щоб тут все було гарненько. Як у вас ситуація зараз? Як ви ставитесь до того, що оголосили евакуацію?
— Не можу сказати.
— Їхати треба, як ви вважаєте?
— Бог його знає. Куди їхати, якщо логічно розібратися. Ми поїдемо звідси. Нам там ні життя, нічого не дадуть, ні фінансів. У нас фінансів немає, щоб їхати туди. З чим ми поїдемо і куди? Поясніть, будь ласка. Молимо тільки Бога. Більше нема на кого розраховувати, розумієте?
— Вам не страшно тут?
— Що Бог дасть, то і буде. Якщо судилося, жити будемо. Ні, на все воля Божа. Більше нічого не скажу. І кожному любов в душу посилаю. І розум в голову. Без сліз тут не можна нічого сказати.
***
— Дівчата, доброго дня. Вам не страшно працювати зараз під обстрілами, під загрозами? На вашу думку, місто все одно має так бути доглянутим?
— Воно і буде. Ми надіємося, що наше місто буде цвісти.
— Ну звісно, коли такі пані його доглядають!
— Звісно, що у нас все минеться. Дай Бог, закінчить ця війна, все мирно буде. Виїжджати ми нікуди і не збираємося. Кому треба, хай хтось і виїжджає. А ми і не збираємося.
— А ті, хто з дітьми, як ви вважаєте?
— У нас же такого сильного немає нічого. Ну що у нас, інфраструктура у нас працює, і шахти, і лікарні. Все працює, так? Так.
Микола:
— Я тут з 2024 року, я сам з Мар’янки, Донецька область, місто Герой.
— І як вам тут зараз?
— Як на курортах.
— Як вам місто?
— Якщо війна закінчиться, я звідси нікуди. А що? Там нічого не залишилося, був би час, я б показав, в мене тут фотографії. У мене два будинки в Мар’янці було, з машинами, з усим. Один в центрі прямо стояв, даже Зеленський там був, бачив цю хатину. А другий на ставку. Я торгував м’ясом годів 30. Тисяч на п’ятсот доларів втратив, нічого не вивіз. До останнього сидів.
З 15 червня, від моменту оголошення примусової евакуації з міста вже виїхали 834 людини, з них — 204 дитини. Нині у населеному пункті лишаються місцеві, які сподіваються, що ситуація невдовзі покращиться і їм не доведеться покидати рідне місто.
Читайте також: У Дніпрі оперативно відновлюють транспортну інфраструктуру після ворожих атак