Голова Громадської ради при Дніпровській міській раді Геннадій Корбан дав екслюзивне інтерв’ю Наталії Власовій у програмі “ПравДа”. Чи буде у Дніпрі аеропорт? Як Борис Філатов домовляється із президентами? Чи страждає Ярославський ідіотизмом, і навіщо Дніпру Коломойський? Про все це голова громадської ради розповів ексклюзивно “ДніпроTV”.
Кардинал чи візіонер?
– Нещодавно Ви написали пост такий провокаційний, де сказали, що прийдете на підконтрольний Вам канал, і розповісте про якісь візіонерські речі. Скажіть, а провокація – це спосіб життя? Навіщо потрібна була ця посада, і хотілося б – я працюю на цьому каналі – дізнатися що Ви тут контролюєте?
– Власне нічого. Але коли я написав цей пост, і вжив термін «підконтрольний», я його взяв у лапки, як то кажуть. Це такий, як би сарказм був. Чому був цей сарказм? Тому, що дуже часто різні люди – активісти, я не знаю, люди з якоюсь громадянською позицією, як вони себе називають – вони весь час пишуть, що “ДніпроTV” – це підконтрольний Корбану-Філатову канал. Вони весь час хейтять таким чином. І я ніби зробив такий – ну, самоіронія, чи що.
– Проте підконтрольний, чи не підконтрольний канал, але зараз ми з Вами розбиратимемо Ваше життя, Вашу діяльність. Можливо, люди отримають відповіді на ті запитання, які вони ставлять. Питання, які ми підготували – це ті питання, які найчастіше і в мережі задаються, і в розмовах, коли ми запитували: що б ви хотіли запитати у Геннадія Корбана. Ми склали такий список питань. І одне з головних – Вас називають сірим кардиналом Дніпра. Як Ви до цього ставитеся, чи є Ви кардиналом, сірим чи не сірим, чи контролюєте Ви Дніпро, і яким чином Ви впливаєте на Дніпро?
– Окей, давайте так, все по поличках. У нас люди взагалі схильні, як би це сказати – до домислів з приводу всесвітньої змови, з приводу того, що хтось контролює когось, хтось над кимось домінує, і так далі. Але якщо ми покладемо руку на серце, і поговоримо відверто, то скажу так. Насправді, у мене є громадська посада, яка називається «голова Громадської ради Дніпра». Люди це трактують по-різному. Я до цього так ставлюсь: деякі цю посаду трактують як сірий кардинал, деякі її трактують як темну конячку, дехто трактує як «візіонер». Як кому зручно. Я абсолютно толерантно ставлюся до думок людей, які підтримують ці легенди. І мені, навіть, якоюсь мірою приємно. Це все одно, як відчувати себе доном Дніпра. Але це не так насправді, бо ми живемо у нормальному місті…
– Не так.
– Не так драматично, як звучить. Якби знайти інше слово, щоб воно не драматично звучало як «сірий кардинал». Коли люди кажуть «сірий кардинал», вони одразу думають – корупція, контроль, десь щось, кудись звідкись, і таке інше. Напевно, це очікувано, і люди так схильні думати. Я не схильний на них ображатись, але це – не так. Ми займаємося якимись правильними речами. Хтось їх вважає не дуже правильним, хтось вважає несвоєчасним, ну – оцінить час. Час вибудує остаточне прізвисько, так би мовити.
Революціонер, філософ, драматург
– Якщо говорити про історію, про драматургію. Давайте повернемося на кілька десятків років тому, і поговоримо про початок кар’єри, життя. Ви свого часу вступали на філософський факультет, якщо я не помиляюся, в університеті в Ростові-на-Дону. Ви хотіли стати вченим? Чому філософський факультет?
– Ну, було різне. Романтичне юнацтво чи юність. Це був Радянський Союз, тому хотілося здобути якісь знання у галузі філософії.
– Ви хотіли стати вченим чи навіщо?
– Я не знаю, я не можу зараз відповісти на це питання, чесно, це дуже важко через тридцять з гаком років. Я не знаю, ким я хотів, мабуть, стати тоді, але мені була цікава філософія. Тому я наївно, як радянський випускник, поїхав вступати на філософський факультет у Ростові-на-Дону.
– А Вас не зарахували через п’яту графу чи чому?
– Ні, ні, ні, це так не звучало.
– Але звучати воно могло по-різному.
– Може, це так і було, але так не звучало. Тому я не нарікатиму.
– У Вас не прийняли документи, чи Ви не пройшли за оцінками?
– У мене взагалі, навіть, не прийняли документи, бо у пакеті документів, який подавали на подібні факультети, виявилося, була потрібна рекомендація якогось партійного органу, наприклад, міськкому партії чи обкому партії. Бо подібні факультети були ідеологічними, та виховували насправді не філософів, а ідеологів. Ідеологи відповідно повинні були мати відповідну ідеологічну рекомендацію. У мене не було її, і в моїй сім’ї не було комуністів, тому її не було де взяти. Тож, у мене документи не прийняли.
– Після того, як Ви не вступили до університету, Ви пішли відслужили в армію. Але, як я розумію, гуманітарієм все одно залишилися, і хотіли вступати саме на гуманітарний факультет. Після цього й вирішили вступати до Москви на факультет драматургії (Московського літературного інституту ім. Горького – прим.).
– Так.
– Чому саме драматургія? Ви вирішили, що краще бути ось таким підкованим – «акулою бізнесу»?
– Ні, тоді про бізнес взагалі мало хто думав, то був дев’яностий рік.
– Час первинного накопичення капіталу.
– Це час навіть не накопичення, а час старту. Умовно, Закон про кооперацію вийшов перший за Горбачова чи то у вісімдесят сьомому, чи то у вісімдесят восьмому році (Закон СРСР «Про кооперацію в СРСР» прийнятий 26 травня 1988 р. – прим.), а в дев’яностому – люди вже організували перші кооперативи, та почали заробляти якісь перші гроші. Навіть не було в побуті такого слова – бізнес.
– Корбан-драматург – це?
– Це просто звичайна справа – як то кажуть, кожен єврей у душі революціонер, так і кожен єврей – у душі, можна сказати, письменник, художник, скрипаль. Ну ось – свербіли руки. Так це називалося. Тому я спробував, і в мене вийшло, це був такий ВНЗ непростий. А потім, коли був дев’яностий рік, він був переламним у плані того, що ти повинен був – перебуваючи особливо в Москві, де саме був центр, вони йшли зазвичай попереду, ніж Україна – і як би бізнес активно починався. Тобто, для цього не можна було вчитися на драматурга та заробляти гроші.
Епоха первинного накопичення
– Вирішили заробляти гроші.
– Вирішив заробляти.
– А первинне накопичення капіталу, повернемося до цього – як ви накопичили, або як ви зібрали початковий капітал? Адже батьки-інженери навряд могли щось дати…
– Навряд, так. Ну, щось може. Хоча тато був кооператором уже на той час. Щоб розуміти, що таке кооператор: він мав цех, який виробляв масляну фарбу.
– Так, я пам’ятаю, у дев’яності роки я купувала собі кооперативне взуття, ну, не фарбу, а взуття, на кілька місяців вистачало, а потім – ні.
– Ну, це фарба, олійна фарба, нею фарбували під’їзди, перила. Це був такий кооператив. Тому, мабуть, чимось тато міг допомогти та допомагав. Але це перші гроші… Дивіться: у цій країні, у нашій, у великому навіть Радянському Союзі немає жодної людини, яка вигадала ножиці. Чи там замок, чи там вакцину від коронавірусу. Ні. Будь-яке первинне накопичення капіталу проходило в усіх однаково, як і в мене, і у Коломойського, і в Абрамовича. Воно починалося зі звичайної простої банальної торгівлі: купив в одному місці, продав в іншому місці. І заробив різницю – маржу. Якраз у дев’яностому році обвалився Радянський Союз, обвалилися економічні зв’язки, і дуже легко ти вбудовувався посередником у будь-які поставки, які вироблялися між Україною та Росією, і навпаки, з іншими країнами Радянського Союзу. Обвалився Держплан, і з’явилися постачальники, збутовики та посередники, які там купували – тут продавали. Там продавали – тут купували.
– Вам було комфортно в цій системі?
– На той момент – цілком. Це були реальні гроші, вони були шалені якісь, шалені. На деяких товарах можна було заробити – радянських товарах, це не імпорт, – не знаю, двісті, триста відсотків. Я можу навести приклади якісь. Коробки з гофрованого картону, які споживали заводи, що випускали олію, бо олію випускали раніше у великих тюках. І ось як би на різницях у цінах усі заробили гроші. Тому я ж говорю: немає різниці. Хтось торгував комп’ютерами – ось я, наприклад, знаю, Коломойський розпочинав свій бізнес із того, що вони ввозили оргтехніку – ксерокси перші, комп’ютери перші, так? – ввозили та продавали тут на внутрішньому ринку, і заробляли великі гроші. Ніхто не знав, скільки це реально коштує, тобто можна було отримати інтерес у тисячу відсотків. На тисячу доларів одержав – десять тисяч доларів.
Чим Дніпро та Мілан кращі за Москву і Рим
– Добре, якщо у Москві так було добре, чому Ви повернулися до Дніпра?
– Я вам скажу чесно, мені ніколи не подобалася Москва. Це дуже важке місто. Я дуже давно там не був, і ось, у мене дуже тяжке враження про Москву. Я не відчував себе комфортно там, я не відчував себе безпечно там. Знаєте, є міста, де ти можеш жити. Ось я, наприклад, приїхав. Я завжди приїжджаю кудись, і дивлюся з точки зору, чи можу я жити в цьому місті, добре мені тут чи ні. Наприклад, Амстердам – гарне місто? Вибачте, що за Амстердам, я так випадково.
– Не одразу зрозуміла.
– Я сам не одразу зрозумів. Отож, я там не міг би жити. Ну, мені некомфортно там.
– А в яких містах комфортно?
– Ось мені подобається Тель-Авів. Незважаючи на те, що Тель-Авів досить брудний, і архітектура така дуже…ну, хоча зараз дуже сучасний будується, він відбудовується дуже швидко, таким стає, як Нью-Йорк. Лондон, Париж, звісно, дуже комфортні міста. Багато там, Мілан. Ось Рим – ні.
– Дивно, мені навпаки Рим подобається, Мілан – ні.
– Загалом у житті не жив би в Римі. А в Мілан – так. Отак і тут. Так ось в Україні є міста, в яких я міг би жити, і Дніпро – це місто, в якому я міг, можу і житиму. Мені тут добре. Ось, у Києві мені складно.
– А у Москві скільки Ви пробули?
– Десь рік, може. Менше року. Ще я крутився туди і назад. Таким чином, у цій країні у всіх відбулося початкове накопичення, або початковий старт. Ніхто нічого не винайшов. Усі щось купили, щось продали, знову щось купили, знову щось продали, і так багато років поспіль, із розширенням набору позицій – і так заробили гроші. Я маю на увазі, якщо ми говоримо про бізнес, про тих бізнесменів, яких ми знаємо, бачимо, чуємо і таке інше. Були й інші приклади, напевно, але це було переважним.
Конфліктолог на пенсії: «Цитрус» та справедливість
– Ви себе називали конфліктологом, рейдером номер один в Україні. Зараз Ви називаєте себе, і Вас називають – візіонером. Як відбулася така разюча зміна: із конфліктологів – у візіонери?
– (сміється) Вирішив пожартувати, я сам про себе жартую, слухаю питання і думаю: коли виходиш на пенсію рейдера, ти стаєш візіонером.
– А Ви вже на пенсії?
– Якщо так казати про рейдера. Я не на пенсії. Але про рейдера – так.
– Добре, а якщо згадати історію із «Цитрусом», то не зовсім ще на пенсії?
– Дивіться, це трохи інша історія. Це історія, пов’язана з тим, що це випадок, коли необхідно відновити справедливість.
– Але Вас звинувачують зараз у тому, що Ви захопили, рейдерськи захопили компанію «Цитрус».
– Я взагалі її не захопив, я ззовні компанії. Тобто, у компанії є партнер, який керує компанією.
– Але чомусь ті статті, ті матеріали, які з’являються, і та людина, яка залишилася всередині цієї компанії, один з акціонерів, вона прямо звинувачує Вас у рейдерському захопленні.
– Це все дуже просто. До цього той, хто мене звинувачує у рейдерському захопленні, сам відрейдерив свого партнера. Просто взяв його і викинув, пропрацювавши разом там десять років чи п’ятнадцять, коли вони разом будують бізнес, потім щось сталося між їхніми дружинами, як це буває, банальна ситуація в бізнесі. І один партнер просто вирішив “зачистити” іншого партнера. І ось цей скривджений партнер – він прийшов, і попросив допомоги. І тому ми з ним домовилися, та допомагаємо йому відновити справедливість. Це трохи не той випадок.
– Ви допомагаєте всім, хто до Вас приходить відновити справедливість?
– Ні, всім не можу, я не Робін Гуд і, навіть, не Котовський. Тому, безумовно, має бути інтерес. Це є комерційний інтерес, це перше. Друге – це має бути цікава історія.
– А чим ця історія стала для Вас цікавою?
– Тому що звичайною, банальною історією тепер уже не заманиш у такі конфліктні ситуації. Вже незручно себе тиражувати. І якщо є щось цікаве, то Цитрус – це цікава компанія. Це велика, гарна роздрібна компанія з добрим оборотом. Тобто, з погляду системного бізнесу – це непоганий бізнес.
– Тобто якщо говорити про Вас, як про конфліктолога, то ще колишню форму Ви не втратили?
– Ну, намагаюся, поки що зберегти, намагаюся.
