Шкільний спортзал, дитячий гамір і звичні команди вчителя. Дмитро Сінько знову на своєму місці – навчає дітей, підтримує їх і допомагає відкривати власні можливості. Однак за звичними шкільними уроками стоїть історія людини, якій довелося пройти через війну, важке поранення та тривалу реабілітацію.
Понад 20 років Дмитро присвятив педагогічній справі. Він викладав фізичну культуру школярам і тренував юних футболістів міської команди. Та з початком повномасштабної війни його життя змінилося. Чоловік вирішив долучитися до війська, аби захистити рідних і свою країну.
«Дуже багато людей казали мені: «Може, тобі краще було б залишитися тут». Але це був мій вибір, моя ініціатива. Хотілося допомогти державі, насамперед як чоловік, як людина, виконати свій обов’язок. Рішення ухвалили без вагань, ні за що не чіплялися. Умовляння рідних, близьких, батьків і керівництва не змінили мого рішення – воно було суто моїм. Ми пішли служити. 80% нашого батальйону становили добровольці – люди різних професій, які раніше взагалі не тримали зброї. Було чудово з ними познайомитися та спілкуватися», – розповів ветеран війни, учитель фізичної культури Дмитро Сінько.
Уже 26 лютого Дмитро приєднався до батальйону оперативного призначення «Дніпро-1». Згодом підрозділ увійшов до складу 31-ї бригади Національної гвардії України. Чоловік служив стрільцем у штурмовій роті на Луганському та Донецькому напрямках.
У травні 2023 року під Кремінною під час бойового зіткнення з противником військовий зазнав важкого поранення.
«Це була мінно-вибухова травма. Ми заходили на позиції противника, і по наших побратимах влучив міномет. Так я отримав важке поранення. На той час я був одним із небагатьох, хто вижив. Приблизно три-чотири години перебував без свідомості. Потім почався цілий алгоритм дій з порятунку. Мене винесли, мабуть, одним з останніх, адже мій стан був важким, хоча й не критично найтяжчим», – розповів Дмитро.
Спочатку захисник проходив лікування у Дніпрі, згодом – у Києві. Щоб відновити рухливість верхньої та нижньої кінцівок, йому довелося перенести близько десяти операцій. Після цього розпочався тривалий період реабілітації – приблизно рік роботи над відновленням рухливості та поверненням до повсякденного життя.
Дмитро зізнається, що після поранення не знав, чи зможе повернутися до улюбленої справи – роботи з дітьми.
«Коли я отримав поранення, був повністю дезорієнтований і демотивований. Не розумів, чим займатимуся далі, адже не працювали ні нижня, ні верхня кінцівка. Я взагалі не міг уявити, що буде потім. Згодом почало надходити більше дзвінків від керівництва ліцею, мене відвідували колеги. Вони підтримували мене від початку війни й продовжували це робити під час лікування в Києві. Потім ми поспілкувалися з директором і поступово почали повертатися до роботи. Спочатку я приходив до школи на милицях. Починали із предмета «Захист України», коли заняття ще проводили на нашій базі. Згодом цей предмет забрали, і залишилася фізична культура», – зазначив ветеран.
Нині Дмитро знову викладає фізичну культуру. Через стан здоров’я він поки що не може виконувати всі вправи так, як до поранення, тому поступово збільшує фізичне навантаження, пояснює школярам техніку виконання та допомагає відпрацьовувати її на практиці.
Водночас чоловік підтримує побратимів і військових. Він добре знає, наскільки важливо не залишатися наодинці з труднощами та відчувати підтримку людей поруч.
«Це дуже сильні й відважні люди – незламні, нескорені. Честь і шана нашим загиблим побратимам. Їх було дуже багато, особливо в перший рік війни. Хтось має виконувати цю роботу. Не можна сказати, що це не моя справа, коли держава в біді. Хтось повинен її захищати. У нашому підрозділі були люди різних професій: учителі, конструктори, навіть татуювальники. Дуже різні люди об’єдналися заради спільної справи», – розповів Дмитро.
Попри важке поранення та тривале відновлення, Дмитро знайшов у собі сили повернутися до улюбленої професії. Пройшовши фронт і реабілітацію, ветеран продовжує навчати дітей, ділитися досвідом і бути корисним майбутньому поколінню.
