У Дніпрі в театрі «ДГУ» відбулася прем’єра вистави «Матінка Кураж та Снайпер Лютий». П’єса присвячена студентам і випускникам дніпровських вишів, які загинули, боронячи Україну.
На сцені — короткий діалог і необхідна в сучасній російсько-українській війні річ — рація, яка стає символом зв’язку між епохами, поколіннями та різними досвідами війни.
«Мені прийшла така думка: є велика п’єса Бертольда Брехта “Матінка Кураж та її діти”. Це історія про Тридцятирічну війну, про маркітантку, яка зі своїми дітьми йде за військом, торгує своїм крамом, втрачає дітей, але все одно йде за війною, бо це її бізнес. Це одна історія. І раптом вона опиняється в сьогоднішній війні та стикається з хлопцем, який пішов помститися за свою загиблу родину. Мені здалося, що це дуже важлива історія, і я сподіваюся, що ця п’єса буде цікава молоді», — зазначив драматург, автор п’єси та керівник театру «ДГУ» Григорій Гельфер.
Одного із головних персонажів — снайпера з позивним «Лютий», у минулому студента-історика — зіграв Тимофій Тарковський. Актор зізнається: щоб глибше зрозуміти свого героя, він переглянув десятки відео з фронту.
«Війна завжди є війною — це не залежить від часу. На війні люди завжди помирають. І неважливо, було це 10, 20, 30 чи 100 років тому, чи відбувається сьогодні. Ми живемо в цьому вже рівно чотири роки. Мої друзі зараз там, на війні. Вони приїжджають, розповідають, як усе відбувається. Хто ці люди з тієї сторони? Чи є вони взагалі людьми? Складно сказати. Я в цьому живу. Ми всі в цьому живемо», — каже актор Тимофій Тарковський.
Театр «ДГУ» вже добре знаний глядачам постановками про людей, якими пишається місто. У своїх роботах колектив поєднує реальні історії з художнім осмисленням подій.
«Мене завжди цікавило і цікавить те, що робить Григорій Гельфер. Це вже, мабуть, третя його п’єса, яку я ставлю саме в його театрі. Для мене це вже традиція. П’єси Гельфера завжди про сьогодення, із гострими й непростими роздумами, що нелегко сприймаються і акторами, і глядачами. Але наша справа — зробити складне зрозумілим. Наш обов’язок — говорити про цих людей, адже вони часто непоказні, мовчазні, не люблять виставляти себе наперед. Без зайвих слів про патріотизм вони просто роблять свою справу. А наше завдання — як українського мистецтва — озвучити для загалу те, що ми відчуваємо», — каже керівник театру «Віримо» та режисер-постановник Володимир Петренко.
Останні два місяці команда працювала не лише над творчим процесом, а й власноруч облаштовувала нову сцену та глядацьку залу. Кожну деталь — від світла до розстановки крісел — продумали так, щоб глядачі змогли відчути себе в самому центрі вистави.
Читайте також: Від наукової співробітниці до директорки музею у Дніпрі: історія професійного шляху Олександри Бірюкової
