Продовжуємо цикл сюжетів «Недобраття». В заключній серії про те, як росіяни намагались позбавити українців своєї самоідентичності в останні 30 років перед розпадом Радянського Союзу. Утиски свободи слова, переслідування політиків, арешти поетів та письменників, вбивства діячів культури. Як росіяни хотіли знищити український голос правди, а натомість отримали новітніх героїв.
У 20 столітті, за часи Радянського Союзу, було вкотре доведено, що СРСР ніколи не був “колискою братніх народів”, як це намагається представити російська пропаганда. Достатньо прочитати історію, щоб переконатися: репресії проти дисидентів, етнічні чистки та тотальна русифікація супроводжували цей режим протягом всього існування «імперії зла».
Постраждали від репресій не тільки політичні активісти, а й діячі культури – дисиденти або шістдесятники. Один із найяскравіших представників того покоління – поет Василь Стус, уродженець Донеччини. У 1965 році відкрито виступив проти перших арештів інтелігенції і потрапив у поле зору КДБ. Заарештували його 12 січня 1972 року. Судили за вірші за статтею “Антирадянська пропаганда”. Про збірку «Веселий цвинтар» більшовицький рецензент, співучасник розправи над поетом, писав:
«Радянські люди, за Стусом, це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою безглуздий спектакль».
«З художнього боку вірші Стуса – це якась маячня, злобливе белькотіння, а з громадського, політичного — це свідомий наклеп, очорнювання і оббріхування нашої дійсності».
Стуса засудили до 10 років примусових робіт та 5 років заслання в тюремному таборі російської Пермі. Помер поет у неволі в 1985 році. Історія несправедливого засудження поета отримала продовження. 19 жовтня 2020 року Дарницький районний суд частково задовольнив скаргу політика Віктора Медведчука і заборонив розповсюджувати книгу журналіста Вахтанга Кіпіані “Справа Василя Стуса”, пояснюючи це так:
“Якщо людина дозволяє собі висловлювання, які не відповідають дійсності, то це є предметом судового розгляду для захисту честі та гідності, я так вчиняв завжди і буду робити в майбутньому”, – Віктор Медведчук, депутат партії «ОПЗЖ».
Справа в тому, що саме Медведчук був адвокатом Стуса на тому ганебному процесі. Втім, правозахисником його назвати було важко.
Євген Сверстюк, письменник, друг Василя Стуса:
“Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката”.
Вахтанг Кіпіані й розповів світу правду, що Медведчук навіть не намагався врятувати Стуса від судилища. І незважаючи на численні судові скарги кума путіна, книга все-таки побачила світ і люди зараз можуть прочитати та дізнатися історію, яку так довго ховали в часи Радянського Союзу.
Мова та культура – це те, що в першу чергу намагалася в нас забрати російська влада.
Одна з найвизначніших фігур в історії новітньої України – В’ячеслав Чорновіл. Він – один з засновників в Україні національно-визвольного руху шістдесятників та дисидентів, а також політичний в’язень. Під час сумнозвісної загальноукраїнської «зачистки» 1972 року, його вчергове заарештовують і виносять вирок: 6 років таборів і три – заслання. Далі буде ще один тюремний термін, численні голодування, боротьба за статус політв’язня. Після відбування терміну в Якутії, йому було аж до 1985 року заборонено в’їзд до України. Згодом він все ж повернувся на Батьківщину й зміг влаштуватися на роботу у Львові. 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові Чорновіл офіційно оприлюднив Декларації принципів Української гельсінської спілки, співголовою якої став. Весна 1990 року для В’ячеслава Чорновола стала часом тріумфу. Це був дійсно період великих реформ. Відроджувалися національні святині, традиції й символи, запроваджувалися в окремій області адміністративна, земельна, житлова реформи.
В’ячеслав Чорновіл, український політик: «Ви знаетє, що наш національний прапор, який трохи більше року тому несміло був піднятий на львівській площі біля нашої ратуші, сьогодні майорить вже повсюди, навіть майорить в Києві на Хрещатику».
24 серпня 1991 року Україна врешті отримала таку довгоочікувану Незалежність. Але одна проблема, а точніше «проблемний сусід», залишився. Із року в рік нам нагадували, що ми – ніби менший брат, який має слухатись старшого й сильнішого, жити за його законами, дотримуватись його правил. Втім, щороку прірва між народами росії й України збільшувалась. І в 2014 році, після Революції Гідності, коли наша країна обрала європейський курс, росія запанікувала. По шматках агресор відривав від нас території, людей, і врешті зазіхнув на всю країну. Втім, врешті, за прогнозами істориків, політологів, експертів, на росію чекає безславний кінець.
В’ячеслав Чорновол, український політик «Розвалюється гнила російська імперія».
