2-го серпня у Дніпрі відзначили день ВДВ. Чуючи лише саме слово «десантник» ми одразу уявляємо якогось величезного чоловіка в тільняшці та з голубим беретом, здебільшого на підпитку. Цей чоловік не соромиться купатися в фонтані, та розбивати об голову пляшку, демонструючи свою силу. От тільки цей стереотип роками навіюваний як російським так на жаль і українським телебаченням вже давно далекий від правди. Можливо, раніше й можна було побачити таких поодиноких «кадрів», проте відколи почалася війна на Донбасі – утворився новий пласт молодих та енергійних хлопців-десантників, винятково ввічливих та високоосвічених. Разом з війною змінилося й значення свята ВДВ. Тепер п’ють не тому, що напитися хочуть – поминають полеглих товаришів.
Святкували без розмаху, але видовищно.
Біля пам’ятника засновнику десантних військ зібралися десантники різного віку, починаючи від тих, що служили в СРСР і закінчуючи тими, хто нещодавно повернувся з Донбасу. Останні кажуть, це свято набуло дня них нового значення після війни.
«Це було свято або афганців або хлопців, які служили строкову службу. Розуміння було, але не було відчуття того, що це дійсно війська, що це є така досить серйозна організація», – розповідає десантник Михайло Новіков.
Ці слова даються йому нелегко. Адже знає, про що говорить. На очах Віктора загинуло 8 бойових побратимів. Ось вони були і вже за мить їх не стало. Чоловік пройшов бої під Савур- Могилою, охороняв підступи до Донецього аеропорту, але такого жаху, як біля селища Нижня Кринка, він не бачив ніде. Там була їх позиція. Хлопці намагалися викопати окопи, але ґрунт там такий, що навіть екскаватори ламалися, що вже говорити про лопати – каже Віктор. Після невдалої спроби окопатися його підрозділ вирішив перепочити. Для більшості з його відділення цей відпочинок став вічним.
«Якось мені так, не те що йокнуло, просто я зголоднів. А сухпай лежав далі від нас. І я кажу: «Хлопці, ходімо всі разом перекусимо за компанію. » А вони: «Та ні,Білий, йди, ми тут полежимо відпочинимо», – пригадує десантник Віктор Більков.
Їжа знаходилася неподалік, але все ж треба було трохи пройтися до машини. Дійшов. Раптом крик комбата, який на ній сидів: «У прикриття!». Не встиг договорити, як за цими словами прилетіли реактивні снаряди, десь по десантниках відстрілявся Град. Все життя перед очима і за декілька хвилин все скінчилося.
«Я кричу: «хлопці всі живі?» Тиша. Мене це насторожило. Я побіг у лісосмугу; перше, що побачив Сергій Маковей. Дивлюся на нього, а він повністю синій. Його поранило в шлунок. Такий фонтан.. Вивернуло йому весь букет», – з жахом пригадує Віктор.
Віктор погукав медиків, сам надавав першу допомогу. Та всіх врятувати не вдалося.
Один залп Граду покриває площу 400 на 400 метрів. Неподалік від позицій відділення Віктора у чистому полі стояв інший підрозділ. Разом з тими, хто дивом вижив він поїхав подивитися чи хтось серед них ще живий.
«Те, що я побачив там… Я не знаю… Хотілося плакати. Чесно. Хотілося втратити свідомість, аби цього не бачити. Я не знаю як ми не зійшли з розуму. Я розумію, що ми десантники, бойовий підрозділ бачили вже кров і все таке, але… Таке навіть в фільмах не показують. Від побаченого як там розкидало пацанів, їх кінцівки… У одного від голови тільки нижня щелепа залишилася», – говорить десантник.
Віктор впевнений: не десантні війська роблять людину значущою, а людина робить такими десантні війська. Кожен з тих, хто загинув, мав би стояти разом з ним на Набережній та брати участь у мітингу. Проте вони назавжди залишилися там, на донецькій землі. Тому, 2 серпня для Віктора ніколи не буде лише святом.
