«Це одна з моїх улюблених історій, яку я майже ніколи не розповідав», – згадує Денис Скалеух, позивний Халк, ветеран російсько-української війни.
Під час боїв у Бахмуті українські військові перебували приблизно за 150 метрів від ворога. Коли противник пішов у наступ, бійці, які тримали оборону попереду, отримали численні поранення та відійшли. Денис разом із побратимами опинився на передньому краї й запитав старшого групи, що їм робити далі.
«У мене був страх, невідомість: що робити? І він із такою впевненістю сказав: “Що? Тримаємо оборону”. І мені цих слів було достатньо», – розповідає Денис.
Після базової загальновійськової підготовки його перевели до бойового підрозділу. Злагодження тривало довше, ніж планували, оскільки одне із завдань скасували. Це дало військовим більше часу на навчання та відпрацювання навичок до автоматизму. Коли ж вони потрапили на бойові позиції, зрозуміли, що ніхто не буде їх навчати – вони самі вже мали бути тими, хто вміє.
Денис воював у Бахмуті та на Запорізькому напрямку. За його словами, особисто для нього міські бої були дещо легшими: у забудові було простіше пересуватися та знаходити укриття. На Запоріжжі ж були посадки й поля, а окопи часто залишалися фактично відкритими.
Під час контрнаступу його підрозділ не лише штурмував позиції, а й закріплювався на них та тримав оборону. Денис згадує, що під час штурмів допомагав адреналін: іноді просто дієш на автоматизмі. Значно страшніше було сидіти на позиції, коли по тобі починають бити. У такій ситуації будь-яка метушня могла лише збільшити ризик загинути.
У Бахмуті, за словами Дениса, одного дня смерть чотири рази буквально пройшла поруч. Спочатку танк вдарив прямо в квартиру, де він перебував із побратимом. Перед цим Денис пропонував змінити місце, бо розумів, що їх могли помітити з вікна, але побратим вирішив залишитися.
Іншого разу над військовими завис ворожий «Мавік» і скинув ВОГ. Боєприпас вибухнув поруч із Денисом, але він залишився живим. Того ж дня, коли військові зайняли будинок у приватному секторі, їх почали накривати мінами. Денис запропонував побратиму перейти до іншої кімнати. Вони лише вийшли – і приблизно через 15 секунд у попередню кімнату прилетіла міна.
Увечері того ж дня Денис переходив на іншу позицію, коли поруч із ним у землю влетіла міна, але не вибухнула.
«У мене є думка, що це янголи-охоронці. І я вірю в те, що вони в мене досить потужні», – говорить ветеран.
Згодом Денис отримав важке поранення під час штурму. Підрозділу довелося залишити погані позиції та штурмувати кращі. Спочатку прилетіла міна, потім, ймовірно, були скиди або FPV. Денис пам’ятає лише спалахи перед очима.
«Було дуже боляче. Дуже. Пекло просто – нога, спина. І страшно стало. Перша думка: ну це все зараз, «кірдик»», – згадує він.
Евакуація розпочалася вже ввечері й тривала близько 10 годин. Пораненого постійно переносили групи по п’ять-сім військових, які змінювали одна одну. Над ними літали дрони з тепловізорами, тому така група була дуже помітною ціллю.
Особливо Денис згадує побратима, який організував його евакуацію. Він постійно шукав нових військових, які могли допомогти нести пораненого, а коли попередні втомлювалися, знаходив їм заміну.
«Він не просто підходив: «Хлопці, допоможіть». А: «Ви тут розсілися, там мій побратим. Підняли свої ж*пи і витягнули його, бігом». І саме тому мене витягли», – розповідає Денис.
Він розумів, що через тривале перебування з турнікетом може втратити ногу. Коли його привезли зі стабілізаційного пункту до лікарні, лікар повідомив про необхідність ампутації.
«Кажу: «Ріжте». Я вже до цієї думки звик, поки мене тягнули. Якщо ампутація – то ампутація. Я вже бачив, що протезування в нас на досить високому рівні. Думаю: якийсь протез дадуть, ходити точно зможу, а все інше подивимось», – згадує Денис.
Ампутацію провели одразу під коліном. Сьогодні він користується протезом, сходами та живе повноцінним життям. Каже, що просто в деяких моментах рухається трохи повільніше за інших. Бігати поки не може, зокрема через необхідність зменшити навантаження на ногу.
«Я отримав шанс на друге життя, яке можу побудувати, як мені хочеться. Без думок: «А може, в мене не вийде, тому я не хочу пробувати». Ні, я хочу пробувати, навіть якщо не вийде. Все, що було найстрашніше, вже позаду. Я зараз живу додаткове життя», – говорить ветеран.
До війни Денис працював у сфері маркетингу та планував використовувати свої знання для власного бізнесу. Після поранення він почав ділитися досвідом з іншими ветеранами – розповідав про протезування, реабілітацію, допомагав знаходити потрібні контакти. Так поступово долучився до громадської діяльності, а згодом – до ветеранської політики.
Нині Денис виконує обов’язки начальника управління з питань ветеранської політики. Він переконаний, що якісну ветеранську політику неможливо вибудувати лише силами державних структур – до цього процесу потрібно залучати саму ветеранську спільноту.
У квітні Денис навчався у Єльському університеті в США на курсах із лідерства у сфері ветеранської політики. Там він спілкувався з американськими ветеранами, які займаються політикою. За його словами, вони розповідали, що важливу роль у формуванні американської ветеранської політики відіграли громадські організації, які просували відповідні ініціативи на державному рівні.
«Мені подобається те, що в нас досить багато активних ветеранів, які створюють організації, бізнеси, різні ініціативи. І от у такій співпраці у нас є шанс щось вибудувати якісне», – каже Денис.
Він також згадує свого побратима Іллю, позивний Грек, який загинув на війні. Той якось розповідав, що до війни боявся проявляти себе та часто зупиняв себе через думку інших людей. Після перших бойових дій він вирішив, що, повернувшись до цивільного життя, буде робити все, чого раніше боявся.
«Він загинув. І якби він жив, він би взяв це життя і використовував його на повну. Ось я намагаюся жити так само», – говорить Денис.
Після пережитого він по-іншому почав ставитися до близьких людей і цінувати час із ними.
«Життя одне, треба його жити. Зовсім нове – жити на повну. Для мене це зовсім нове», – підсумовує Денис Скалеух, позивний Халк.
Читайте також: «Штовхнув обома руками в спину»: чи покарають підлітка та чи заплатить його родина за лікування?