Site icon Телеканал «ДніпроTV»

Іловайське пекло


Суцільне пекло. Декілька тижнів найкривавіших боїв. З того дня, коли українських військових розстріляли у «зеленому коридорі» під Іловайськом, минуло два роки. Два довгих роки, протягом яких винні так і залишилися непокараними. Ті страшні події назавжди закарбувалися у пам’яті людей.


«Іноді хочеться просто кричати. Раніше були плакальниці, вони плакали за тим, що вони покинули, куди ідуть і як нам тяжко…Іноді хочеться так кричати», – з болем говорить мати загиблого в Іловайську бійця Галина Кузьменко.

Ця жінка, яка втратили сина у котлі під Іловайськом, ледь може говорити. Андрієві було лише 35 років. Військовослужбовець з позивним «Італієць» пішов добровольцем. Повернутися до маленької донечки йому так і не судилося. Андрій підірвався на міні і через декілька днів помер у лікарні.

«У них були надзвичайні відносини між татом і дочкою. Їй було всього лише неповних чотири роки. І через два роки, коли ми пішли у гості на стіл виставили металеву кружку  і вона говорить: бабусю, така кружка була у тата. Значить щось у пам’яті цієї маленької дитини закарбувалося», – говорить говорить мати загиблого в Іловайську бійця Галина Кузьменко.

Хто ж знав, що зелений коридор, якій влаштували  сепари для українських бійців, стане чорною дорогою смерті? Тоді наших військових розстріляли, наче у тирі.

«Шли на помощь нашим подразделениям и под Новоекатериновкой их накрыло градом. Батальйон был полностью разгромлен», – розповідає мати загиблого в Іловайську бійця Олена Рейнат.

В цьому батальйоні і був син Олени Вікторівни – двадцятичотирирічний Дмитро. Жінка говорить, хлопець наче передчував біду – був дуже схвильований. Попередив, що може не виходити на зв’язок декілька днів. Це був останній дзвінок.

«Только через тест ДНК в мае 2015-го года мы его похоронили, мы его искали 8 месяцев, с 28 августа», – говорить мати загиблого в Іловайську бійця Олена Рейнат.

Артем – один з тих, кому пощастило вийти із котла смерті. Він також потрапив під обстріли, його тричі поранило.

«Першу кулю я отримав в автобусі Богдан. Нас тоді вже двоє залишилось в ньому. Побратим загинув, я його не знаю, пам’ятаю лише обличчя. Водія теж вбили. Я вийшов в селі Новокатеринівка, побачив своїх побратимів. Вони відстрілялись, погасили певно ту ворожу точку», – пригадує Артем Кравченко

Та обстріли почалися з іншого боку, розповідає Артем. Більше доби чоловік із кульовими пораненнями повз крізь поле. Ворожа техніка їхала поряд. Військовий доповз до найближчого села і там наштовхнувся на зрадників. Місцевий житель просто віддав його окупантам у полон. У сепаратистів Артем був один день, а потім його обміняли.  З вісімнадцяти його побратимів живими залишилась лише третина. Хлопець впевнений: він вижив лише завдяки вірі у Бога.

«Ті, хто йшов тоді воювати і не вірили в Бога – всі повернулися і всі почали вірувати. Якби я тоді на полі лежав і думав, що мені кінець, не намагався повзти, якось рухатися і не ставив ніяких цілей перед собою – я б живий точно не залишився», – додає військовий.

Всього в Іловайській трагедії загинули триста шістдесят шість українських військових, чотириста двадцять дев’ять були поранені, сто двадцять вісім – опинилися у полоні. Ще сто п’ятдесят вісім воїнів вважають зниклими безвісти. Це офіційна статистика. Але ті, хто бачив весь цей жах на власні очі, впевнені: кількість загиблих набагато більша.

«Обстрел велся с использованием орудий: БМП, БТР, снайперские, пулеметные пары…Эмоции крайне тяжелые, когда тебя каждые 3-4 часа расстреливают, практически в упор», – говорить Іван Погорілий, який вийшов із Іловайського котла.

«Украина каждый год, я не говорю, что каждый день, но каждый год должна вспоминать о том подвиге, который совершили ради нас эти ребята. И не забывать, что должны быть ответственные за то, что произошло», – каже радник міського голови з питань АТО Юлія Дмитрова.

Але знайти винних в тому, що донецька земля повністю залита кров’ю наших військових, – складно. Вище керівництво складає з себе всю провину, а Генпрокуратура дуже повільно розслідує цю справу. Але правосуддя все ж має відбутися. А поки ми лише можемо пам’ятати кожного, хто залишився там, та віддавати шану кожному, хто повернувся.