По-перше, це, без сумніву, амбіції. Російське керівництво було впевненим у власних силах і, відповідно, у переможному бліцкригові. Так само, як і Гітлер у 1940–1941 роках, Путін через понад 80 років був переконаний, що народ країни, на яку нападають, не буде захищати свій суверенітет. Перед Великою Вітчизняною війною нацисти сподівалися, що громадяни СРСР не задоволені радянським режимом і не будуть підтримувати комуністичну владу, від якої вони вже зазнали таких жахів, як червоний терор, воєнний комунізм, колективізація, Голодомор в Україні та репресії. У 2022 р. в Кремлі не сумнівалися, що українці не задоволені своїми правителями, готові скинути «нелегітимну владу» та чекають відмашки з боку старшого брата. До речі, президент-утікач з України Віктор Янукович саме з розрахунку на таких незадоволених час від часу виникає з небуття із зверненнями та заявами. Більшість українців не сприймають його навіть як скіпера, не кажучи про можливість якогось реваншу, але цю запорошену політичну карту наполегливо продовжують розігрувати.
По-друге, це зміцнення влади в самій Росії. Швидкі воєнні дії, що закінчуються захватом столиці й установленням у Києві кишенькової влади, повинні були подарувати Путіну тріумф у класичному розумінні:
• із тяжкою воєнною поразкою ворога;
• розгромом української армії — читай демілітаризацією;
• придушення політичного спротиву — денацификацією;
• урочистими почестями — парадом на головній площі Києва.
Увесь цей комплекс перемог планували як вагомий аргумент у переговорах із Заходом і як доказ могутності для населення Російської Федерації. Можливість диктувати умови НАТО, підсилення впливу на світовій арені, адміністрування путінською верхівкою економічних і політичних світових процесів — ці та інші ймовірні досягнення розглядали вже як приємні бонуси до тріумфу.
