– Як Дніпро прийняв виклик війни? Чи було щось у реакції городян та міських інститутів, що Ви не могли очікувати, що Вас вразило?
– Скажу так. Я пам’ятаю перші дні війни. Я пам’ятаю, коли формувалась тероборона. Я пам’ятаю ось цей порив і цей добровольчий рух, який був у ті дні, коли люди справді усвідомили, що це війна, це повномасштабне вторгнення та напад, і ми більше не маємо іншого виходу, як або захищатися, або загинути. І ось цей порив я спостерігав: величезна кількість людей, які йшли самі, записувалися в територіальну оборону, йшли у військкомати, шикувалися в черзі для того, щоб потрапити до військ і захищати країну.
«Здивували» – це навіть, напевно, не те слово. Приємно вразили наші люди, які усвідомили, що це їхня країна, що це їхні будинки, це їхня Батьківщина. Що ніхто нас не захистить, окрім нас самих. І тому люди стали тим самим двигуном, тим самим прикладом, тим самим натхненням, заради якого варто було захищати, варто робити всі ці дії, заради яких загалом були побудовані всі ті штаби і ті дії, які були здійснені.
Люди, які здавали кров у банках крові; волонтери, які збирали допомогу цілодобово — з ранку до вечора. Тобто насамперед люди, які не перестають дивувати, не перестають вражати своєю любов’ю до Батьківщини, України. І це наш найголовніший ресурс, найголовніше, що ми маємо.
