Газета Великої Британії «The Daily Records» взяла інтерв’ю у братів Кличків: 50-річного мера Києва Віталія та 46-річного Володимира, командувача територіальної армії України.
«Інтерв’ю братів Кличків – «Путін боягуз»
Легенди боксу кажуть, що вони не ненавидять росіян, а ненавидять те, що тиран робить із їхньою улюбленою країною
ГЛУБОКО у своєму бункері, що добре охороняється, в Києві легенди боксу Віталій і Володимир Кличко дозволяють собі тайм-аут для деяких суворо словесних перепалок.
Брати не бачилися кілька днів, і Володимир, посміюючись, каже нам: «Чесно кажучи, я був радий розриву».
Це безтурботний момент у глибоко серйозному інтерв’ю – першому спільному інтерв’ю 50-річного мера Києва Віталія та 46-річного Володимира, командувача територіальної армії України.
Брати стали героями у боротьбі з вторгненням президента Володимира Путіна, незважаючи на те, що їхня мати російянка.
Віталій сказав: «Колись росіян вважали нашими братами. І мене завжди вчили, що ти ніколи не мусиш битися зі своїм братом».
Наша мама сказала, що ми з Володимиром ніколи не повинні цього робити, і ми ніколи не робили цього за всю нашу боксерську кар’єру, хоча це коштувало б багато мільйонів фунтів стерлінгів.
Навіть сьогодні я не буду позувати вам разом з ним з піднятими кулаками — навіть просто для фото.
Ми наполовину росіяни… у нас мама російянка, як я можу ненавидіти росіян? Я просто ненавиджу те, що робить Путін. Путін не просто злий, він психічно хворий – боягуз, що вдає мачо, щоб приховати свою слабкість».
Володимир вважає, що росіяни знову намагатимуться захопити Київ.
Він каже нам: «Ситуація дуже тендітна, і ми це відчуваємо.
Сирени все ще включаються та вимикаються, і всюди по Україні літають російські ракети. Я переконаний, що Київ є кінцевою метою вторгнення. Путін схожий на харчового наркомана… що більше він їсть, то більше в нього зростає апетит».
Віталій вважає, що мета Путіна — повернути Росію за радянських часів.
Він каже: «Путін застряг у минулому, намагаючись повернути мир на 50 років тому, коли Ради встановили залізну завісу та вели холодну війну. Це не може бути успішним у 21 столітті, коли люди так пов’язані через соціальні мережі та подорожі».
«Путін грає мачо. Усередині він завжди був слабкий, але хотів грати в «силача».
«Він має бути хворий, щоб ухвалити це шалене рішення зруйнувати життя мільйонів людей. Воно походить від якоїсь хворої ідеї перебудувати світ.
Але він не може. Світ такий глобальний. Давно минули ті часи, коли можна було воювати, щоб захоплювати землю і займатися пропагандою, як 50 років тому за радянських часів.
Він людина з минулого, і він приносить велику трагедію і російському народу».
Віталій розповідає про своє «важке рішення» демонтувати Арку Дружби — споруду, подаровану Україні радянським урядом у 1982 році як символ відносин між двома країнами. Він каже: «Зараз не час вдавати, що ми друзі.
Ситуація дуже тендітна. Російські ракети літають всюди в Україні, знищуючи життя мільйонів українців і завдаючи шкоди продовольству світу та його безпеці».
Але Віталій упевнений, що Україна переможе. Він каже: «Це буде важка битва. Ми стоїмо перед однією з найсильніших армій у світі, але ми такі успішні, бо це наше рідне місто, наш дім та майбутнє наших дітей. Російська армія воює за гроші».
Він та його брат були чемпіонами у надважкій вазі, і Віталій вважає, що бокс та його «пристрасть» до шахів навчили його вигравати війну. Він каже: «Потрібно зберігати спокій та вибирати правильних людей у свою команду. Я виявив, що люди, які поводяться як мачо, часто виявляються слабкими, а зовні незначні «худі» люди виявляються левами».
Він робить паузу, щоб зібратися з думками про останні чотири місяці. Потім він тихо каже: «Ця війна доводила мене до сліз як мінімум двічі. Вперше, коли я прийшов на наш вокзал та знайшов групу дітей, яких збиралися евакуювати. Один із них, п’яти років, із Бучі, розпачливо розпитував про своїх маму та тата. Людина, яка наглядала за ними, сказала: «Я поки не можу сказати йому, що росіяни вбили їх обох». Вдруге, коли хлопчик із Латвії надіслав нам банку з-під печива, наповнену монетами — «заощадженнями» всього його життя — і сказав, що ми маємо витратити їх на українських дітей, що постраждали від війни.
Я пожертвував 100 доларів на благодійність та зберігаю банку та монети, щоб показати людям. Я запрошую цього хлопчика до себе в гості до Києва, щойно закінчиться війна. Допоможіть мені знайти його».
Володимир втручається: «Після того, як ми виграємо війну, ми займемося відновленням країни. Але я мрію лише про кілька днів гри в гольф. Я хотів би зіграти в Pro-Am на турнірі Alfred Dunhill у Шотландії».
Ідучи від нас, щоб піти на іншу зустріч, Володимир каже: «Хоч би що сказав мій брат, я згоден».
Віталій тоді каже нам: «Захід не розуміє дуже важливої миті — ми боремося за вас. Деякі країни Європи це розуміють. Коли я говорю з Естонією, Латвією, Польщею, вони кажуть: «Ми розуміємо. Ви воюєте за нас». Але інші нас розчаровують. Але не Великобританія. Вона лідирує, і ми дуже, дуже вдячні».
Він також говорить про свою любов до Великобританії та її риби зі смаженою картоплею.
Віталій каже: «Коли війна закінчиться, ми знову приїдемо і британцям тут, у Києві, будуть раді. Обіцяю, тоді не буде ні мішків із піском, ні колючого дроту».