На службі з 2013 року, пройшов АТО, Іловайський котел та Мар’їнку. Потім «Азовсталь», полон і вирок на 24 роки. Віталія Катранича чекають в Україні дружина і двоє дітей. Рідні вірять — чоловік обов’язково повернеться додому. Історія українського військовослужбовця, який став жертвою російського судилища.
Чоловік Ганни у ЗСУ з 2013 року. Проходив службу у Вугледарі — рідному місті жінки. Там майбутнє подружжя і познайомилось. Згодом переїхали у більш безпечне місто.
Старший сержант, розвідник 74 ОРБ по пів року перебував в АТО. Тож родина звикла, що чоловіка місяцями могло не бути вдома.
«Стояв на захисті Іловайська, Мар’їнки, він навіть потрапив у Іловайський котел, але пройшов це все. Повинні були у квітні 22-го повертатись на ротацію, але, на жаль, почалось повномасштабне вторгнення, вони були неподалік міста Маріуполь, і коли це почалось, їм сказали висуватися в Маріуполь і стояти на обороні міста», — розповідає Ганна Катранич, дружина військовополоненого.
А далі — бої у місті, оточення, «Азовсталь» і наказ від керівництва про вихід у почесний полон без катувань і допитів. Однак і на це чоловік спочатку погоджуватися не хотів.
20 травня військовий вийшов з Азовсталі. Був без поранень і, за словами дружини, важив понад 100 кілограмів. Однак згодом жінка помітила критичну втрату ваги і сліди побоїв.
«Він засуджений так званим днр на 24 роки ув’язнення й у відео, які викладали, а їх достатньо багато викладали на каналах рф, телеграм-каналах, я бачила, що мого чоловіка катували. Звільнені з полону також переказували мені, коли були в Таганрозі, що вони його там не бачили, але вони його чули. Чули, як його катували, я знаю, що до нього застосовували струм, тобто йому чіпляли до ніг, у них це так називається, жабки, підключали 12 вольтів і змушували взяти провину на себе, плюс йому робили підвішування», — ділиться жінка.
Підконтрольний москві так званий «Верховний суд» звинуватив чоловіка у начебто жорстокому поводженні з цивільним населенням на окупованих територіях.
«Вони усіх наших хлопців судять по одній статті, тобто їм потрібно, щоб злочини, які вони здійснювали у місті Маріуполь, вони стерли з лиця землі місто, їм потрібно на когось усе це повісити, і вони вирішили таким способом на наших хлопців це все повісити, я впевнена, що доказів цього немає, мій чоловік мирних жителів не вбивав. Я розумію, що вони вже ледве тримаються там, але я вірю в те, що мій чоловік сильний, він проходив це все вже, і він витримає, він знає, що його дома чекають», — додає пані Ганна.
Чекають на повернення батька 2 дітей. 17-річний син усе сам зрозумів, а от молодшій доводилось пояснювати, чому тато не бере слухавку.
Родина з перших днів полону почала активну боротьбу за повернення чоловіка.
«Я ходжу з мамою на акції й дуже хочу, щоб повернувся мій тато», — каже Дар’я Катранич, дочка військовополоненого.
Окрім акції, щомісяця родина їздить до координаційного штабу, спілкується з представниками ООН та Червоного Хреста.
«Ми вирішили зробити куточок, щоб він, коли приїхав, бачив, що ми за нього боролися, ми не сиділи, склавши руки, що ми його дуже чекали й дуже любимо», — ділиться дружина Віталія.
«Щоб я бачила і не забувала, щоб думала про нього, і він був зі мною завжди поруч», — додає донька Дар’я.
Поки за два роки жодного засудженого не повернули. Та Ганна переконана – її чоловік буде вдома.
Читайте також: Невивчені уроки війни: нова виставка в історичному музеї Дніпра
