Вони — добровольці з Дніпра, Києва та Кам’янського, мають поранення та вже чималий військовий досвід. Їхнє завдання — створити перешкоди ворогу і розчистити шляхи для своїх підрозділів. За ходом мирних переговорів бійці не слідкують, мовляв, ситуація на фронті нині важка, тож вони зосереджені на щоденній роботі.
Киянин Максим у перші дні повномасштабної війни пішов на фронт, хоча мав трьох неповнолітніх дітей. До цього працював у СБУ та в особистій охороні олігарха. Був розвідником в іншій бригаді з позивним Бєс, згодом — командиром взводу вогневої підтримки. У перші місяці війни брав участь у звільненні Київщини від окупантів.
«Перший раз мене зламало, коли ми зайшли в Ірпінь і Бучу. Там було багато такого, що я не дуже хочу пам’ятати. Спочатку був страх, потім він зник — і все стало механічним. Ти приходиш, розумієш, що потрібно робити, не зволікаєш і не думаєш.
На Донеччині я вперше потрапив до шпиталю. Після нього знову вийшов на позиції — перші дві години було тремтіння всередині, по всьому тілу, потім воно проходить, і ти знову працюєш, як автомат. Після першого поранення мені дзвонив командир і сказав, що я народився в сорочці, бо позаду мене, за два метри, вибухнула 120-та міна», — розповідає Максим, т.в.о. командира інженерно-саперної роти 128-ї ОВМБр «Дике Поле».
Один зі штурмів він запам’ятає на все життя. П’ять годин стрілецького бою, у живих залишилися троє. Довелося відступати, Максим виходив разом із пораненим побратимом.
«Коли йшли на штурм, я помітив МК-19. У мене був взвод, ми якраз працювали з гранатометів і кулеметів, я добре з нього стріляю. Я повернувся і просто засипав ту посадку гранатами. Коли ми вийшли, хлопець був живий. Я повернувся до частини, медики не відпускали, потім дозволили піти до будинку, де ми жили. Два дні я сидів у кріслі й ні з ким не розмовляв.
На штурмі не було такого, що все життя пролітає перед очима. Ти просто робиш свою роботу. Розумієш: або виживеш, або залишишся там. Найстрашніше — коли російський солдат стріляв у мене з гранатомета, але боєприпас влучив у гілку і відлетів убік, не вибухнув. Мабуть, є янгол-охоронець», — згадує воїн.
Після переведення до 128-ї бригади Максим швидко опанував інженерно-саперну справу. Разом із побратимами виїжджає на позиції та на власні очі бачить, як дрони змінили війну.
«У них цього майна значно більше, ніж у нас, але ми теж намагаємося. Наші хлопці літають зі скидами, знищують і “ждунів” на дорогах, і на піших маршрутах. Один дрон встиг скинути боєприпас, але я вийшов з укриття і просто збив його. Потім довелося ховатися — налетіло багато, вийти було неможливо».
Максим нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та має відомчі нагороди.
Доброволець Арнольд почав службу стрільцем. Після поранення повернувся у стрій і нині постійно працює в зоні бойових дій.
«Цього року FPV-дрон уразив мою автівку — була контузія й проникаюче поранення обличчя, але не таке важке, як у 2023-му. Ворог активно застосовує FPV-дрони типу “ждун”, які чекають на дорогах і б’ють по військовому транспорту. Наше завдання — їх знешкодження. Також виконуємо розмінування й мінування в сірій зоні поблизу ЛБЗ», — розповідає Арнольд, головний сержант інженерно-саперної роти 128-ї ОВМБр «Дике Поле».
Наприкінці 2024 року добровольцем на фронт пішов і Микола. У війську навчився на сапера.
«З кожним виходом стає легше — починаєш розуміти, що і як. Але постійно вчишся, немає такого, що ти все знаєш. У цивільному житті мені вже не так добре, як тут. Ми тепер одна сім’я — неблагополучна, але одна», — каже командир відділення інженерно-саперної роти Микола.
Командир роти Юрій нині проходить лікування після поранення, однак постійно перебуває на зв’язку зі своїми бійцями. Сьогодні підрозділ активно застосовує дистанційне мінування з дронів, що суттєво ускладнює броньовані та піхотні штурми ворога.
Юрій каже, мотивація захищати Україну в нього нікуди не зникла — інколи підводить лише здоров’я.
Читайте також: Новорічна казка у метро: у Дніпрі розпочали підготовчі роботи до встановлення головної ялинки міста
