Евакуаційний підрозділ «Форсаж» сформувався на початку повномасштабної війни. Близько трьох років десятеро чоловіків та Анастасія рятували поранених на Донеччині. Нині вони працюють на запорізькому напрямку, і тепер у їхній команді вже п’ятнадцять медиків. Начальниці медпункту Анастасії лише 24 роки, а у Збройних Силах України вона служить із 18.
«Це мої побратими», — каже Анастасія. За її словами, у підрозділі панує справжня гармонія: хтось відноситься до неї як до дитини, хтось — як до дочки, хтось — як до внучки, а хтось — як до товариша. Всі знають, що вона командир, але водночас у команді панує дружня атмосфера. Медики можуть ділитися з нею будь-якими проблемами та радощами.
Анастасія підкреслює, що будь-які спільні перемоги вони святкують разом. Якщо у когось із родини побратима день народження — вони радіють разом. Будь-яка підтримка, навіть від рідних вдома, сумні моменти, сварки, перемоги чи невдачі — усе розділяється між усіма членами команди.
«Вони мене знають як начальника і розуміють, за що я можу посварити. Для мене важлива ефективність виконання будь-якої задачі. Коли люди виконують завдання правильно, навіть найпростішого, я бачу віру у моїх побратимів і відчуваю їхню підтримку», — розповідає вона.
Анастасія зізнається, що має дуже впертий характер, який ще більше загартувала війна. Саме завдяки цьому її команда знає: якщо їм доведеться їхати на виїзд без неї, вона зробить усе, щоб вони доїхали й відчували підтримку. Побратими називають її Бусінкою, Бусею Денисівною. Коли команда мчить на евакуацію, вона не знаходить собі місця: «Це було дуже ризиково, я дуже хвилювалася, чекала, дивилася стріми. Мене колихало, бо це моя родина».
Вона пояснює, що іноді пораненого неможливо швидко забрати з позиції. Тоді Бусінка допомагає віддалено через рацію.
«В тебе таке полегшення, коли ти правильно проінструктувала, він зрозумів і ти врятувала йому життя навіть заочно. Потім, коли побратими повертаються і кажуть: “О, ти нас інструктувала” — на душі стає легко», — ділиться вона.
Після етапу лікування, коли поранені повертаються через кілька місяців, Анастасія бачить їх зовсім в іншому стані. Це, за її словами, дає моральну підтримку та мотивацію працювати далі, розвиватися, навчатися та навчати інших.
Анастасія зазначає, що іноді дуже переживає за своїх людей, але це не її вина, що трапляються трагедії.
«Не завжди вдається врятувати життя. Ми не у фільмах або казках, де все добре налагоджено», — говорить вона.
Вона переконана: потрібно чітко відрізняти хоробрість від дурості й пам’ятати, що медик не завжди може врятувати всіх. Водночас інколи саме це дозволяє врятувати більше життів у майбутньому. Говорячи про це, вона згадує спробу забрати з поля бою загиблого рідного дядька. Пізніше йому посмертно надали звання Героя України.
Побратим перевівся до її підрозділу після того, як батько Анастасії загинув на війні.
«На той момент у мене була реально дурня в голові. Я хотіла під обстріли полізти і забрати його. Якби не побратими, які мене вчасно зупинили і сказали: “Ти можеш на нас покластися, ми все зробимо, ми евакуюємо, ти будеш поруч, просто тримайся”», — згадує вона.
Цих слів їй було достатньо, аби завершити евакуацію і довести його додому. Найстрашнішим для неї було не саме вивезення, а повідомлення рідним. Евакуацію зробили о четвертій ранку, і вона не знала, як дотягнути до восьмої, поки прокинуться бабуся, мати та сестра.
За майже чотири роки війни Анастасія не раз була за крок до смерті. Каже, люди питають, як так сталося, що вона шостий рік на війні й досі жива. Хейт іде від оточення, знайомих і навіть колишніх друзів. Вона має контузії. Один із найважчих випадків стався у 2024 році на Донеччині.
Тоді ракета «Іскандер» влучила в кафе у Краматорську. Анастасія була там і потрапила під удар. Їй сильно пошкодило вухо — лівим вона досі не чує. Вона бачила картину поранених і брала участь у порятунку людей, зокрема дівчинки, за життя якої дуже хвилювалася й сподівалася, що вона виживе.
Анастасія досі підтримує зв’язок із волонтерами, які тоді були поруч. На жаль, дівчинка померла. Вона була відомою журналісткою та письменницею, діяльність якої Анастасія щиро поважала.
За час служби вона не раз перебувала в машинах, у які влучали дрони, була під мінометними обстрілами, вивозила поранених під вогнем. Один із таких виїздів був у «Хамері», коли ворог атакував і не міг зрозуміти по рації, що це — «Катюша» чи автобус. У той момент вони вивозили вісьмох поранених, і Анастасія хвилювалася не за себе, а за кількість життів у машині.
Вона зізнається, що ці ситуації надзвичайно важкі психологічно. У такі моменти — адреналін і велика ненависть. А вже потім, коли все закінчується, приходить радість від того, що всі живі.
Нині на Запоріжжі дрони полюють за машинами бойових медиків, що значно ускладнює евакуацію. Нещодавно підрозділу довелося виїжджати з позицій із пробитим колесом.
Попри все це, Бусінка сподівається на завершення війни, але залишати військо не збирається. Вона має освіту психолога, закінчує медичну академію і розмірковує, чим займатиметься після війни. Найімовірніше — психологією, адже розуміє, наскільки важко буде військовим повертатися до цивільного життя.
Вона зізнається, що навіть їй самій важко у відпустках, куди вона приїжджає двічі на рік. Там її не розуміють так, як тут — люди, які поруч із нею на війні.
Після війни Анастасія мріє сісти на мотоцикл і поїхати куди очі бачать, стрибнути з парашутом в Україні. А найбільше її бажання — зібратися за великим столом разом зі своїми побратимами та їхніми рідними.
Читайте також: Імена, що стали історією: у Шевченківському районі Дніпра відкрили третю частину проєкту «Історії Героїв»
